Аналіз
«Я пам’ятник собі поставив незотлінний…»
Олександр Пушкін
У вірші О. Пушкіна “Я пам’ятник собі поставив” лунають мотиви з твору Горація «До Мельпомени».
ПАСПОРТ
Автор: Олександр Пушкін
Рік написання: 1836
Жанр: Ода
Лірика: Громадянська, філософська
Тема: покликання поета і поезії.
Ідея: Пам’ять про поета — у його творчім доробку
Віршовий розмір: ямб
Композиція: класична п’ятистрофна. Перша строфа підносить поета над суспільством і часом, остання – говорить про його божественне призначення, таким чином, думка розвивається послідовно.
Художні засоби:
- епітети – «пам’ятник нетлінний», «камінь непоклінний», «лірний заповіт», «гордий внук слов’ян»),
- інверсія «І довго житиму я в пам’яті народу».
- метонімія— «добрі почуття я лірою плекав»
Що Пушкін вважає своїм пам’ятником? Пам’ятник незотлінний — це синонім мистецтва, покликання митця. Воно вічне й вище за будь-які земні споруди. О. Пушкін у вірші «Я пам’ятник собі поставив незотлінний…» уважає, що його буде пам’ятати народ за те, що він пробуджував добрі почуття й возвеличив свободу
Останні рядки поезії говорять про те, що справжня поезія — та, яку написано за Божим промислом, Божим велінням, а не через прагнення слави. І не слід звертати уваги на «блазня присуди дурні», оскільки він далекий від розуміння справжнього мистецтва.
Продовжуючи мотиви Горація про вищість мистецтва порівняно з матеріальними творіннями, про істинність таланту, даного Богом, Пушкін зобразив у своєму творі актуальні тогочасні реалії: Олександрійський стовп, кордони російської імперії, суворий вік, звеличення свободи, благання за подоланих.
Епіграфом до вірша О. Пушкіна «Я пам’ятник собі поставив незотлінний» взято слова Горація.
Александрієвським стовпом у вірші О. Пушкіна «Я пам’ятник собі поставив незотлінний…» названо гранітну стіну на Дворцовій площі в Петербурзі, зведену на честь Олександра І. Поет вбачає свої заслуги перед народом у тому, що «добрі почуття плекав», що у «суворий вік звеличав свободу» і «за подоланих благав» — тобто за декабристів.
Історія написання:
Пушкін написав «Я пам’ятник собі поставив незотлінний…» 1836 р. За життя автора вірш не публікували. Як відомо, у день смерті Пушкіна його друг В. А. Жуковський за наказом царя опечатав кабінет поета.
Завдяки Жуковському «Я пам’ятник собі поставив незотлінний…» уперше вийшов друком 1840 р. з деякими цензурними обмеженнями. І тільки 1937 р. цей вірш опублікували без правок.
О. Пушкін «Я пам’ятник собі поставив незотлінний…» українською
| Переклад М. Т. Рильського | Переклад М. К. Зерова |
EXEGI MONUMENTUM… Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний, Тропа народна там навіки пролягла, Олександрійський стовп, в гордливості незборний, Йому не досягне чола. Ні, весь я не умру, я в лірі жити буду, Від праху утече нетлінний заповіт,— І славу матиму, допоки серед люду Лишиться хоч один піїт. Про мене відголос пройде в Русі великій, І нарече мене всяк сущий в ній язик, І гордий внук слов’ян, і фінн, і нині дикий Тунгус, і друг степів калмик. І довго буду тим я дорогий народу, Що добрість у серцях піснями викликав, Що в мій жорстокий вік прославив я Свободу І за упалих обставав. Виконуй божеське, о музо, повеління, Огуди не страшись, вінця не вимагай, Спокійна завжди будь на кривди й на хваління І в спір із дурнем не вступай. | EXEGI MОNUMENTUM… я пам’ятник собі поставив незотлінний, До нього вік людська не заросте тропа, Що перед ним чоло і камінь непоклінний Александрійського стовпа? Ні, я не ввесь умру. У лірнім заповіті Душа переживе видимий мій кінець, I славен буду я, допоки в білім світі Лишиться хоч один співець. Полине гомін мій скрізь по Русі великій, I знатиме мене усяк її язик, I гордий внук слов’ян, і фінн, і нині дикий Тунгуз, і степовий калмик. I довго житиму я в пам’яті народу, Що добрі почуття я лірою плекав, Що в мій суворий вік я звеличав свободу І за подоланих благав. О музо! наслухай господнього веління: Не прагнучи вінця, оподаль від борні Стрівай байдужістю і осуд, і хваління, І блазня присуди дурні. |