Автор: Іван Франко (1856-1916) – письменник, літературознавець, перекладач. У народі називають Каменярем.
Рік написання: 1882 р.
Літературний рід: епос.
Жанр: історична повість.
Тема твору: зображення боротьби карпатської громади проти нашестя монголів 1241 року.
Головні ідеї: возвеличення мужності та патріотизму мешканців Карпатської Русі; засудження підступності й зради.
Головні герої: старійшина громади Захар Беркут, його син Максим; боярин Тугар Вовк, його дочка Мирослава; ватажок монгольського війська Бурунда-бегадир.
Сюжет: Весна 1241 року. Боярин Тугар Вовк з дочкою Мирославою приїхав на Тухольгцину (Карпати), де князь Данило подарував йому землю. Максим, син місцевого дев’яностолітнього старійшини Захара Беркута, закохується в Мирославу, хоча боярин і проти їхніх стосунків. Тугар Вовк намагається узурпувати владу в селі, тому й наражається на спротив незалежних тухольців. Після того як боярин убив Митька Вояку, який свідчив проти нього, громада проганяє вбивцю. Тугар Вовк залишив своїх воїнів охороняти дім, а сам з дочкою перейшов на бік монголів. Згодом він приводить до Тухлі монгольське військо з його ватажком Бурундою-бегадиром. Під час зіткнення Максим потрапляє в монгольський полон. За порадою Захара Беркута тухольці перекрили потік, унаслідок чого залило всю долину села, у якому перебували монголи. Мирослава переходить на сторону тухольців і допомагає їм під час бою. Нападники починають тонути, бо вода весь час прибуває. Бурунда пропонує обміняти Максима на вільний вихід з водяної пастки, проте дістає від Захара відмову. Після цього він замахується на полоненого Максима, але різким рухом Тугар Вовк відрубує ватажкові монголів руку. Усе монгольське військо разом з Бурундою й Тугаром Вовком потонуло, а Максимові вдалося врятуватися. У передчутті своєї смерті Захар Беркут виголошує пророчі слова про майбутнє гухольської громади.
Про твір. Тухольська громада обрала своїм очільником Захара Беркута, для якого найбільшим скарбом у житті була честь, найсвятішим — служіння правді й справедливості. Як не краялось його серце від батьківського болю, але у відповідь на пропозицію відпустити рештки переможеного монгольського війська в обмін на життя сина він мужньо промовив: «Міняти одного хлопця за руїну наших сусідів, се була б ганьба, була б зрада». Він розуміє, що громада повинна здійснити майже неможливе: зупинити ворога й знищити його в тухольській улоговині. Адже якщо не зупинити цю криваву хвилю, вона покотиться далі, до сусідів, спустошуючи, немов сарана, усе на своєму шляху. Гідною Захар Беркут вважає лише самопожертву: «…погинемо всі до останнього в бою, а тоді по наших трупах нехай собі монголи йдуть, куди хочуть».
Яскравою ниткою в тло повісті вплетена історія кохання юних і чистих душею Мирослави, доньки Тугара Вовка, і Максима Беркута. Дівчина, не пробачивши батькові ницої, підступної зради, стає поряд із Захаром Беркутом на захист села. А Максим вважає, як і батько, найвищими цінностями у світі честь, гідність, любов до батьківщини. Саме вони, ці двоє самовідданих, волелюбних героїв, символізують високі ідеали єдності, патріотизму наших далеких предків, ідеали, актуальні й нині, бо є предметом гордості й пошани кожного народу.
Не менш важливим є образ тухольської громади, що в одному потужному пориві ненависті до жорстокого ворога піднялася пліч-о-пліч на боротьбу з ним. Саме в розкритті цього образу автор реалізує одну з провідних думок твору: сила народу в його згуртованості. І. Франко хотів продемонструвати читачеві, що справжньою бідою для держави є розбрат, криваві князівські міжусобиці, що зсередини ослаблюють країну.
Так само промовистим є образ Тугара Вовка — зрадника, який готовий ціною життя своїх співвітчизників здобути владу й багатство. Він демонструє всі риси людини, позбавленої честі й сумління: жорстокість, презирливе ставлення до простих людей, пихатість і разом з тим — плазування перед ворогом. Основна мета його життя — гроші, нехай брудні й криваві, здобуті ціною найстрашнішого злочину — зради. І хоча перед неминучою смертю він покаявся — усе ж прощення йому немає.
Виразними й повнокровними образами постають монгольські ватажки — Пета й Бурунда. Протягом твору ці персонажі дуже змінюються. Спочатку це хижі звірі, що прийшли на чужу землю палити й нищити, убивати й брати в полон, а в кінці твору — принижений та приречений Бурунда, ватажок без війська!
Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
