Аналіз
«Зарізана голубка й водограй» Аполлінер
Вірш «Зарізана голубка й водограй» написаний 1914 під впливом подій Першої світової війни. Вірш був надрукований за півроку до смерті Г. Аполлінера, у квітні 1918 р., в збірці “Каліграми. Вірші Миру і Війни”. Поет сприйняв війну як всесвітній апокаліпсис, що поставив під загрозу життя людства. Тому він відгукнувся на трагічні події схвильованим ліричним монологом, сповненим невимовного болю й глибокої тривоги за теперішнє і майбутнє.
Твір побудовано за принципом антитези: з одного боку, природне життя — голубка, водограй, люди, а з іншого – кров і насильство.
“Ранене” сонце на “багрянистім горизонті” стає символом загальної трагедії й надає твору попереджувального характеру – автор застерігає людство від небезпеки самознищення.
Вірш має форму звернення до сучасників, яких розкидала по світу війна або забрала до себе смерть. Поета хвилює доля дівчат, що розцвітали для життя й кохання, але їм не судилося бути щасливими.
Антитеза, побудована на паралелізмі (убиті — розквітлі), з особливою силою підкреслює протиприродність війни. Риторичне запитання: “Де ви дівчата Я вас питаю” залишається без відповіді. Образ водограю набуває значення символу скорботи, гіркого жалю з приводу передчасної смерті молодих. Печаль душі не виплакати, як не може скінчитися вода у водограї. Внутрішня емоційна напруга зростає у другій і третій строфах, де згадуються друзі поета.
Звертання до друзів теж залишається без відповіді, бо мертві не можуть говорити. І знову “рида водограй”, а “душа ятриться з непокою”. У четвертій строфі виникає слабка надія: “А як вони іще живі десь б’ються на Північнім фронті”, однак її заступає образ закривавленого сонця.
У кінці вірша поєднуються глибокий трагізм і віра поета у можливість спасіння людства. Олеандри “всі в крові”, але сонце не померло, воно — “ранене”, а значить, його, як і світ, ще можна врятувати.