Байрон: Тема «світової скорботи», втечі від світу у творчості поета

Джордж Гордон Байрон (22.01.1788 — 19.04.1824)

Тема «світової скорботи», втечі від світу в ліриці Байрона (на прикладі прочитаних творів).

Вірш «Хотів би жити знов у горах…»

 

План відповіді:

  1. Характерні для поетів-романтиків мотиви самотності в ранній ліриці Байрона.
  2. Трагедія людини у бездуховному світі у віршах «Душа моя похмура», «Хотів би жити знов у горах…».
  3. Нездійсненна мрія романтичного героя-бунтівника про героїчне життя.

 

Для поетів-романтиків характерні мотиви самотності, «світової скорботи», втечі від буденності, волелюбні мотиви. Лірика Байрона вже для його сучасників була яскравим втіленням нової, романтичної поезії. Ліричний герой поезії Байрона відбиває світ думок і почуттів самого автора. Перше почуття поета не було щасливим. Дівчина його мрії віддала перевагу вигідному шлюбові перед вірним коханням. Біль розбитого серця звучить у вірші «Спомин». Мотиви самотності, розчарування, краху ілюзій звучать у вірші «До леді».

Байрон показує трагедію людини у бездуховному світі, але разом з тим утверджує її високе призначення. Ліричний герой Байрона відчуває «світову скорботу», тому що могутні сили, приховані в людині, не мають плідного виходу. Він постає проти всього світу, відстоюючи своє право на внутрішню, індивідуальну свободу, насамперед свободу почуттів. Таким настроєм пройнятий вірш «Душа моя похмура». Відчуття «світової скорботи» — головний мотив вірша. Ліричний герой звертається до співця з дивним проханням: заспівати таку пісню, щоб душа розридалась. І тільки кінцівка вірша пояснює, чому виникає дивне бажання: «Я хочу сліз, бо серце розірветься від страждань». Ліричний герой розуміє, що позбавитися життєвих страждань він не зможе, а сльози, можливо, принесуть хоч на деякий час полегшення.

У вірші «Хотів би жити знов у горах…» простежується еволюція ліричного героя: від розчарування й відчуженості, моральних втрат і сумнівів його душа здатна піднятися вгору, до високих ідеалів, до гармонії з природою. За формою поезія «Хотів би жити знов у горах…» — внутрішній монолог поета. Ліричний герой вірша відчуває себе чужим, самотнім у світі бездуховності та штучних почуттів. Відчувається його палке бажання порвати зі звичним життям та людським оточенням і полинути до іншого світу. Розвивається мотив романтичної втечі від буденності, який розкрито багатозначно і складно. Передусім це втеча зі світу реальності у світ мрій та спогадів. Це втеча від теперішнього в радісний світ дитинства, із людського оточення до світу природи. Нарешті втеча від сірого, одноманітного сьогодення до високого, героїчного минулого. Висока думка і поривання поета наснажуються і суворою красою величної гори та подвигами земляків. Сама гора перетворюється для поета на символ боротьби за свободу.

Перед читачем постає образ романтичного героя-бунтівника, який жадає героїчного життя. Та мрія поета в буденній реальності нездійсненна. Ліричний герой Байрона виник за певних історичних умов і віддзеркалив основні проблеми свого часу, пробудження в людині відчуття своєї неповторності, свого права на власні думки й почуття.

 

Вірш «Хотів би жити знов у горах…»

 

Хотів би жити знов у горах

Хотів би жити знов у горах

Дитям безжурним, як колись.

Блукать між скель, в морях суворих

Між хвиль розбурханих нестись.

Моя ж душа, мов птах прип’ятий.

Що прагне скель і висоти.

Страждає в Англії пихатій,

В краю лукавства й німоти.

Дай утекти мені, талане.

На лоно урвищ і горбів,

Забуть всі титули й кайдани.

Лакуз вельможних і рабів.

Веди мене на хмурі скелі.

Де стогне грізний океан,

— Верни з дитинства дні веселі.

Дай серцю відпочить од ран.

Я мало жив, та відчуваю.

Чужий я в цьому світі лжі.

Навіщо ж темрява ховає

Той знак останньої межі?

Я спав, я снив про щастя, доки

Не заступив тих марень гніт,

— То, Правдо, промінь твій жорстокий

Вернув мене у ниций світ.

Кого любив — давно нема вже.

Та й друзі розійшлись, як дим.

Надію втративши назавше,

Вже й серце стало крижаним.

Хай інколи тамує келих

Скорботу й біль, нехай уста

Сміються між питців веселих

Я серцем завжди сирота..

А ти, о Жінко, світоч вроди,

В тобі розрада і любов.

Та в серці в мене стільки льоду

Що я й до тебе охолов.

Цей світ лукавства й облуди

Я б проміняти на край хотів,

В якому вільно дишуть груди

Між темних урвищ і хребтів.

Туди б, з незлобним серцем, в бурю.

На те безлюддя, до стихій!

Волію пустку дику й хмуру.

Таку ж, як дух похмурий мій.

О, як мені з душного світу,

Мов голуб до свого кубла,

У небо грозове злетіти

В кочівлю сонця та орла!

(Переклад Д. Паламарчука)

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: