Тема «світової скорботи», втечі від світу в ліриці Байрона (на прикладі прочитаних творів).
Вірш «Хотів би жити знов у горах…»
План відповіді:
- Характерні для поетів-романтиків мотиви самотності в ранній ліриці Байрона.
- Трагедія людини у бездуховному світі у віршах «Душа моя похмура», «Хотів би жити знов у горах…».
- Нездійсненна мрія романтичного героя-бунтівника про героїчне життя.
Для поетів-романтиків характерні мотиви самотності, «світової скорботи», втечі від буденності, волелюбні мотиви. Лірика Байрона вже для його сучасників була яскравим втіленням нової, романтичної поезії. Ліричний герой поезії Байрона відбиває світ думок і почуттів самого автора. Перше почуття поета не було щасливим. Дівчина його мрії віддала перевагу вигідному шлюбові перед вірним коханням. Біль розбитого серця звучить у вірші «Спомин». Мотиви самотності, розчарування, краху ілюзій звучать у вірші «До леді».
Байрон показує трагедію людини у бездуховному світі, але разом з тим утверджує її високе призначення. Ліричний герой Байрона відчуває «світову скорботу», тому що могутні сили, приховані в людині, не мають плідного виходу. Він постає проти всього світу, відстоюючи своє право на внутрішню, індивідуальну свободу, насамперед свободу почуттів. Таким настроєм пройнятий вірш «Душа моя похмура». Відчуття «світової скорботи» — головний мотив вірша. Ліричний герой звертається до співця з дивним проханням: заспівати таку пісню, щоб душа розридалась. І тільки кінцівка вірша пояснює, чому виникає дивне бажання: «Я хочу сліз, бо серце розірветься від страждань». Ліричний герой розуміє, що позбавитися життєвих страждань він не зможе, а сльози, можливо, принесуть хоч на деякий час полегшення.
У вірші «Хотів би жити знов у горах…» простежується еволюція ліричного героя: від розчарування й відчуженості, моральних втрат і сумнівів його душа здатна піднятися вгору, до високих ідеалів, до гармонії з природою. За формою поезія «Хотів би жити знов у горах…» — внутрішній монолог поета. Ліричний герой вірша відчуває себе чужим, самотнім у світі бездуховності та штучних почуттів. Відчувається його палке бажання порвати зі звичним життям та людським оточенням і полинути до іншого світу. Розвивається мотив романтичної втечі від буденності, який розкрито багатозначно і складно. Передусім це втеча зі світу реальності у світ мрій та спогадів. Це втеча від теперішнього в радісний світ дитинства, із людського оточення до світу природи. Нарешті втеча від сірого, одноманітного сьогодення до високого, героїчного минулого. Висока думка і поривання поета наснажуються і суворою красою величної гори та подвигами земляків. Сама гора перетворюється для поета на символ боротьби за свободу.
Перед читачем постає образ романтичного героя-бунтівника, який жадає героїчного життя. Та мрія поета в буденній реальності нездійсненна. Ліричний герой Байрона виник за певних історичних умов і віддзеркалив основні проблеми свого часу, пробудження в людині відчуття своєї неповторності, свого права на власні думки й почуття.
Вірш «Хотів би жити знов у горах…»
Хотів би жити знов у горах
Хотів би жити знов у горах
Дитям безжурним, як колись.
Блукать між скель, в морях суворих
Між хвиль розбурханих нестись.
Моя ж душа, мов птах прип’ятий.
Що прагне скель і висоти.
Страждає в Англії пихатій,
В краю лукавства й німоти.
Дай утекти мені, талане.
На лоно урвищ і горбів,
Забуть всі титули й кайдани.
Лакуз вельможних і рабів.
Веди мене на хмурі скелі.
Де стогне грізний океан,
— Верни з дитинства дні веселі.
Дай серцю відпочить од ран.
Я мало жив, та відчуваю.
Чужий я в цьому світі лжі.
Навіщо ж темрява ховає
Той знак останньої межі?
Я спав, я снив про щастя, доки
Не заступив тих марень гніт,
— То, Правдо, промінь твій жорстокий
Вернув мене у ниций світ.
Кого любив — давно нема вже.
Та й друзі розійшлись, як дим.
Надію втративши назавше,
Вже й серце стало крижаним.
Хай інколи тамує келих
Скорботу й біль, нехай уста
Сміються між питців веселих
Я серцем завжди сирота..
А ти, о Жінко, світоч вроди,
В тобі розрада і любов.
Та в серці в мене стільки льоду
Що я й до тебе охолов.
Цей світ лукавства й облуди
Я б проміняти на край хотів,
В якому вільно дишуть груди
Між темних урвищ і хребтів.
Туди б, з незлобним серцем, в бурю.
На те безлюддя, до стихій!
Волію пустку дику й хмуру.
Таку ж, як дух похмурий мій.
О, як мені з душного світу,
Мов голуб до свого кубла,
У небо грозове злетіти
В кочівлю сонця та орла!
(Переклад Д. Паламарчука)