Син прокурора, Тарру відрікається від благополуччя, сімейного затишку, чудової кар’єри заради пошуку правди й справедливості. Спочатку він активно втручався в політику, і «не було такої країни в Європі», де б він не брався за зброю на захист знедолених:
«Я думав, що те саме суспільство, де я живу, ґрунтується на смертних присудах, отже, борючись проти нього, я борюся з убивством».
Але, приєднавшись до революціонерів і втягнувшись у громадянську війну, Тарру стикається з невблаганною жорстокістю. Одного разу йому доводиться бути присутнім під час розстрілу контрреволюціонера.
«Ось тоді я й зрозумів, що принаймні протягом усіх цих довгих літ як був, так і зостався «зачумленим», а сам відчайдушно вірив, ніби саме із чумою і борюся. Зрозумів, що я, хай не безпосередньо, але засудив на смерть тисячі людей, що я навіть сам сприяв тим смертям, схвалюючи їх і принципи, які неминуче тягли їх за собою».
Юнак запитує себе: «Коли поступитись хоч раз, то де межа дозволеного?» Чи припустимо в ім’я будь-яких благ, нехай найбезкорисливіших і піднесених, що дають усім порятунок від страшних бід, переступати біблійну заповідь «не вбий»? Ставши свідком жахливої епідемії й поведінки людей, що потрапляють в межову ситуацію, Тарру з’ясовує для себе, що «кожний носить її, чуму, у собі», і ніхто не може зробити й кроку, не ризикуючи приректи ближнього на загибель. Тому «здоров’я, непідкупність, чистота — усе це продукт волі, волі, що не повинна давати собі перепочинку», — такого висновку доходить Жан Тарру, який разом із лікарем Ріє виконує роль оповідача.
Інші персонажі роману про Тарру говорять як про людину невичерпно сердечну:
«З ним можна говорити, бо він справжня людина. Все завжди розуміє».
Характеризує Тарру і його діалог з Ріє, який запитав:
— А вас що спонукає вплутуватися в цю історію?
— Не знаю. Очевидно, міркування морального характеру.
— А на чому вони ґрунтуються?
— На розумінні.
«Наступного дня Тарру взявся до роботи і зібрав першу добровільну дружину, за прикладом якої мали створюватися інші».