“Цвіт яблуні” образи ліричного героя
Характеристика ліричного персонажа у “Цвіті яблуні” М. Коцюбинського допоможе зрозуміти думки батька, який не може вплинути на долю.
“Цвіт яблуні” образи ліричного героя
“Цвіт яблуні” – напружена психологічна новела, яка не має чіткого сюжету і побудована на внутрішніх переживаннях ліричного героя.
Оповідь ведеться від першої особи – батька вмираючої дитини. Герой твору перебуває у постійному психологічному напруженні – він втрачає свою єдину дитину. Окрім того він постійно бореться з самим собою. В ньому живуть два “я”: я-батько і я-митець, письменник. Вони тісно пов’язані між собою, хоч я-батько намагається заглушити, стримати я-митця.
Герой чекає. Він чує як повільно помирає його донька. Він хапається за цей свист і хрип як за останню надію на життя і водночас не може його чути, хоче сховатись від нього. Він переживає за доньку, жінку, за себе і в той самий час йому на думку спадає продовження розпочатого роману, він починає вибудовувати сюжет. І одразу схоплюється – батько обурюється такій поведінці митця. Як можна думати про якийсь роман, коли поряд горе?
“Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило”.
Він слухає. Чує плач жінки і розуміє – це кінець. Втішає дружину і думає про майбутніх їхніх дітей. І одразу ж “А, підлість!.. як може родитись така потіха під свист здушеного смертю горла?”. Він у розпачі, але не має сліз. Заходить у кімнату до дитини. Йому гірко і водночас бридко від самого себе: “Я знаю, що то він дивиться моїми очима, що тo він ненажерливою пам’яттю письменника всичує в себе всю сю картину смерті на світанні життя… Ох, як мені гидко, як мені страшно, як ся свідомість ранить моє батьківське серце… Я не витримаю більше… Геть, геть із дому якомога швидше…”.
Герой на вулиці. Цвіте яблуня. І лише тут він починає плакати. Саме тут батько і письменник у ньому перестають боротися. Він милується цвітом дерев і згадує свою маленьку дівчинку.
Вже в хаті він бачить доньку прибрану до поховання і облакадає її цвітом яблуні. Батько прагне прикрасити свою маленьку донечку в останню путь. А письменник прагне краси, щоб запам’ятати цей образ: “A моя пам’ять, той нерозлучний секретар мій, вже записує і сю безвладність тіла серед цвіту яблуні, і гру світла на посинілих лицях, і мій дивний настрій…”.
Роздвоєність душі особистого героя допомагає йому пережити горе.