Творчість Е.По має різко індивідуальний характер ‒ такий само, який мав і сам поет. Едґара По взагалі важко назвати американцем ‒ не за місцем проживання, навіть не за походженням (оскільки немає такого народу, етносу – «американці», є тільки така нація), а насамперед за натурою, за складом душі. У ньому геть відсутня американська тверезість, практичність, хижацтво. Нервовий, замріяний, витончений індивідуаліст, майже сноб, серце якого пронизано журбою, песимізмом, безнадією, він залишав у кожному своєму творі часточку цієї засмученої душі.
Безумовно, По був романтиком, ворогом усього банального. «Похмура фантастика, що повільно зникала з європейської літератури, полихнула ще раз оригінально та яскраво в «страшних оповіданнях» По – то був епілог романтизму», – зазначив Фріче. На творчість По значно вплинули англійські та німецькі романтики (недаремно По захоплювався німецькою літературою й ідеалістичною філософією); йому був близький зловісно-похмурий відтінок фантазій Гофмана, хоча По і зауважував про себе: «Жах моїх оповідань не від Німеччини, а від душі». По не сприймав і не приймав фарисейства унормованого життя, у його бунтарстві, напевне, було щось байронічне, волелюбне, щось таке, що підносило його над тогочасними релігійними, становими, расовими упередженнями.
Піднесена тематика По відштовхувала його літературних сучасників, вони помічали лише витончену геометрію, але не знаходили в його віршах справжнього почуття, яке надало би творам завершеність і високий зміст.
Однак новаторство у творчості По стало справжнім явищем для сучасників та взірцем для його послідовників.
Поетичну спадщину Едгара По часто порівнюють з музичними творами, бо вони й справді надто мелодійні, ритмічно багаті, їх звуковий склад, часті звукові й словесні повтори тощо також виправдовують таке порівняння. Але якщо вже говорити про схожість поезії По з музикою, мова може йти про позбавлені чіткої програми твори, де музика відтворює складні, витончені порухи душі, емоційні стани високого, часто трагічного напруження, невловимі образи, які виникають десь на межі поміж сном і реальністю. Тобто те, що можна емоційно пережити за певної душевної чутливості, але не можна раціонально аналізувати і тлумачити.
Сам Едґар По чітко розмежовував поезію і прозу. Поезія стала для нього сферою ідеального, піднесеного і прекрасного. У цей заповідний світ не міг проникнути ніякий закон реальної правди, закон інтелекту. Єдиними суддями поезії повинні були стати смак і почуття краси, а володіннями ‒ царина невизначених відчуттів, які приносять таку ж невизначену насолоду, змішану з печаллю, або сльози і смуток ‒ це справжня душа поезії.
Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
