Характеристика «На дорогу йду я в самотині» Лермонтов

Характеристика вірша

«На дорогу йду я в самотині»

Михайла Лермонтова

Вірш «На дорогу йду я в самотині…» Лермонтов написав трагічного для нього 1841 р.

За визначенням відомих критиків, цей вірш належить «до кращих творінь Лермонтова». Це чудовий взірець російської філософської лірики, у якому вміщено роздуми ліричного героя про сутність людського буття та про місце людини у всесвіті, а також розкрито космізм світосприйняття поета.

Поезія починається з опису природи. Це прекрасний, загадковий, таємничий нічний пейзаж. Ліричний герой зворушений величчю ночі, зачарований урочистою тишею і спокоєм, розлитим у природі.

Простими, неускладненими реченнями поет змальовує картину Всесвіту — землю, небо, людину, у якій панує гармонія та спокій. Цей настрій передається і нам, читачам. Ми бачимо сонну землю, пустелю, зорі, блакитне сяйво.

Та цей пейзаж не тільки зоровий, він ще й слуховий: панує тиша, пустеля слухає Бога, зорі між собою розмовляють. Як бачимо, на початку вірша поет співає гімн красі, гармонії вільної і могутньої природи, що не знає розладу і суперечностей.

Від нічного пейзажу, що потопає у блакитному сяйві, думка автора звертається до людського суспільства, у якому вирують пристрасті і душевні тривоги, а водночас — і до своїх сумних думок. Поету боляче й тяжко через те, що він не має душевного спокою та свободи, його душа поринула в журбу. Ліричного героя поглинає песимістичний настрій: «Мрією не тішусь я пустою». Але не тільки майбутнє видається поетові безперспективним. Він усвідомлює, що і за нікчемним минулим йому не варто шкодувати: «Днів не жаль, що більш не розцвітуть». Стомлений життям, герой вірша жадає лише тиші та спокою, він бажає забутися й заснути.

Та в душі ліричний герой усе-таки любить життя у всій його повноті — зі стражданнями і радощами. недарма в останній строфі з’являється образ дуба — символ вічного життя.

Поет подає узагальнений образ людини, не вдоволеної життям у недосконалому суспільстві, позбавленому гармонії, розмірковує про долю особистості, яка стає вигнанцем або добровільно віддаляється від такого суспільства. Саме тому шлях ліричного героя вірша самотній і нелегкий.

Завершується цей невеличкий шедевр пейзажною замальовкою. Це картина бажаної гармонії людини й природи, у якій панує любов.

Останні дві строфи — вільний переспів вірша Г. Гейне з «Книги пісень».

Художні засоби у вірші:

• епітети («крем’яний путь»);
• метафори («Спить земля в промінні голубім.»);
• риторичні питання («Чом же серце з болю завмирає?»);
• інверсія («Мрією не тішусь я пустою»);
• анафора («Я жадаю волі та спокою! / Я б хотів забутись і заснуть!»).