Образ Печоріна, його духовна трагедія «Герой нашого часу»

Образ Печоріна, його духовна трагедія

«Герой нашого часу»

Михайло Лермонтов

 

Автор ставить перед собою завдання розкрити «історію душі людської», про що й пише в передмові до «Журналу Печоріна». Його увагу звернено на розкриття складного й суперечливого характеру головного героя. Зміна оповідачів у романі дозволяє читачеві побачити героя ніби з трьох точок зору.

Такий розподіл ролей між оповідачами не випадковий: все починається із зовнішнього, осудливого й не дуже проникливого погляду Максима Максимовича, потім іде максимально об’єктивна оцінка мандрівного офіцера. І, нарешті, останнє слово за самим Печоріним — його щира й трагічна сповідь.

 

Максим Максимович (розповідає про Печоріна в повісті «Бела»)

Офіцер, який мандрує (автор роману)

Печорін

Цей людський тип характерний для Росії першої половини XIX ст.: це людина честі, військового обов’язку, дисципліни. Він простодушний, добрий, щирий
Освічений офіцер, який вже дещо знає про таку дивну людину, як Печорін. Свої спостереження й висновки будує з урахуванням того, що йому відомо про дивацтва й суперечності характеру героя. За рівнем офіцер і Печорін набагато ближчі, тому деякі речі, незрозумілі Максимові Максимовичу, він може пояснити
Людина розмірковує про сенс життя, про власне призначення, намагається зрозуміти суперечливість свого характеру, Печорін сам себе і судить, і карає

Яким представлений герой

З розповіді Максима Максимовича Печорін постає перед читачем як таємнича, загадкова людина, якої не можна зрозуміти і вчинки якої не можна пояснити.
«Є ж, далебі, такі люді, яким на роду написано, що з ними мають траплятися різні незвичайні речі!»
Уперше на сторінках роману виписано психологічний портрет героя. Печоріну надано живі риси, автор намагається пояснити деякі вчинки Печоріна. Загадковість і абстрактність образу поступаються місцем конкретності й реалістичності. «Всі ці уваги спали мені на думку, можливо, лише тому, що я знав деякі подробиці його життя, і, можливо, на іншого вигляд його справив би зовсім інше враження…»
 
Трагічна сповідь героя. «Історія душі людської, хоча б найдрібнішої душі, чи не цікавіша й не корисніша за історію цілого народу, особливо коли вона — наслідок спостережень розуму зрілого над самим собою і коли її писано без честолюбного бажання викликати співчуття чи подив»

 

Повісті «Бела», «Максим Максимович», «Тамань»

Композиція роману підпорядкована логіці розкриття образу головного героя. У першій частині ми бачимо Печоріна очима Максима Максимовича. Ця людина щиро прив’язана до Печоріна, але духовно йому чужа. їх розділяє не тільки різниця в соціальному статусі й вік. Вони — люди принципово різних типів свідомості і діти різних епох. Для штабс- капітана, старого кавказця, його молодий приятель — явище чужорідне, дивне й незрозуміле. Тому в оповіді Максим Максимовича Печорін постає як людина загадкова, таємнича.

Один із найважливіших героїв роману М. Лермонтова «Герой нашого часу», Максим Максимович, не випадково обраний першим оповідачем. його образ — один із найцікавіших у романі, тому що цей людський тип характерний для Росії першої половини XIX ст. Це чуйна натура, що надовго зберігає свою прихильність. Як і решта героїв, він дозволяє нам глибше зрозуміти образ головного героя роману — Печоріна.

Отже, вклавши розповідь про історію Печоріна в уста «старого кавказця» Максима Максимовича, Лермонтов відтінив трагічну спустошеність душі Печоріна і водночас протиставив йому цілісний характер російської людини, здатної на розуміння та співчуття до інших. Однак це не свідчить про чітке протиставлення цих персонажів як негативного й позитивного. У Максимі Максимовичу відображено російський характер з притаманною йому покірністю долі. Він сумлінно тягне лямку військової служби на Кавказі та не замислюється про мету свого існування. На противагу йому, Печорін охоплений духом протесту, що виражено в його презирстві й ненависті до людства загалом. І чим більше читач знайомиться з Печоріним, тим більше проймається до нього повагою і навіть симпатією.

Печорін приносить страждання й нещастя Максимові Максимовичу, Белі. Він намагається щиро кохати, поважати, дружити, але не знаходить у своїй душі сил для тривалого, постійного почуття. Кохання поступається місцем розчаруванню й охолодженню. Дружні стосунки — роздратуванню й утомі від постійної опіки.

Печоріна приваблює цілісність, сила й природність почуттів гірської «дикунки», черкешенки. Любов до Бели — це не примха з боку Печоріна. Спроба повернутися у світ щирих почуттів, намагання наблизитися до людини іншої віри, іншого способу життя, пізнати Белу ближче, знайти якусь гармонійну рівновагу у стосунках із нею закінчується трагічно. Печорін — людина, що живе «з цікавості», зізнаючись:

«Усе моє життя було лише низкою сумних і невдалих заперечень серцю або розуму».

Історію розчарованої печорінської душі викладено в записках героя з усією нещадністю самоаналізу; будучи одночасно і автором, і героєм «Журналу…», Печорін безстрашно говорить і про свої ідеальні поривання, і про темні сторони своєї душі, і про суперечності свідомості. Але цього мало для створення об’ємного образу; Лермонтов уводить у розповідь інших оповідачів не «печорінського» типу — Максима Максимовича, мандрівного офіцера. Зрештою, у щоденнику Печоріна наведено й інші відгуки про нього: Віри, княжни Мері, Грушницького, доктора Вернера.

Найбільш важливими в цьому плані є повісті «Бела» і «Тамань»Перша, з якої й починається весь роман, дає нам лише загальне уявлення про героя, оскільки оповідь ведеться від імені Максима Максимовича — людини неосвіченої і нездатної до глибокого аналізу, а у другій (повість «Тамань» — це третя повість у романі) події викладає вже сам герой, тобто перед читачем постає внутрішній світ героя.

Думка познайомити Печоріна з Белою належить Максимові Максимовичу. Щиро співчуваючи «тоненькому, біленькому» офіцерові «з великими дивацтвами», Максим Максимович хоче його розважити й веде на весілля до князя. Сам того не усвідомлюючи, він підказує Печоріну спосіб викрадення Бели.

Становище Бели по-справжньому трагічне. Хоча їй присвячено цілу повість у романі, автор звертає на неї увагу хіба що як на красиву «річ»: «І справді, вона була вродлива: висока, тоненька, очі чорні, як у гірської сарни, так і заглядали вам у душу. Печорін у задумі не зводив з неї очей, і вона частенько спідлоба на нього поглядала.». Печорін своєю примхою, навіяною йому Максимом Максимовичем, вирвав її зі звичного життя. Коли ж вона покохала його і цим свідомо порвала з минулим, він охолов до неї: «Любов дикунки не набагато краща за любов знатної пані; неуцтво і простосердність однієї так само набридають, як і кокетування другої». Печорін готовий на рішучі кроки заради своєї примхи, незважаючи на наслідки його дій для інших. Він опосередковано винен у смерті Бели, яка здатна на велике палке кохання, але не належить до кола Печоріна, тому перспектив для розвитку їхнього кохання немає.

Герой дуже болісно переживає загибель черкешенки, хоча й не хоче цього показати.

У повісті «Тамань» починає вимальовуватися внутрішній образ Печоріна. З «Тамані» ми ще не можемо скласти уявлення про його життєву філософію, але вже починаємо розуміти, що це за характер. У цій главі проявляється потреба героя в яскравих життєвих враженнях, нестандартних ситуаціях. Печорін вдався до небезпечної авантюри з однією лише метою — «дістати ключ до цієї загадки». У зв’язку з цим у ньому проявилося багато позитивних якостей: сила, воля, зібраність, відвага та рішучість. Але ці якості він розтрачує абсолютно безцільно.

Печорін зовсім не думає про тих, хто поряд. Він дбає лише про свої інтереси та розваги. Щойно він відчуває наближення якоїсь таємниці, одразу ж забуває про обережність і стрімко рухається назустріч викриттям. Тому часто герой перекручує або навіть ламає долі інших людей, втручаючись у їхні долі із цікавості. Коли таємницю цих людей розкрито, оголено й безцільність рішучих дій Печоріна. І знову нудьга, байдужість, розчарування.

У перших трьох повістях («Бела», «Максим Максимович», «Тамань») описано лише вчинки героя. Лермонтов демонструє приклади печорінської байдужості, жорстокості до людей, показаних або як жертви його пристрастей (Бела), або як жертви його холодного розрахунку (бідні контрабандисти). Мимоволі напрошується висновок, що ключовими рушіями дій Печоріна є влада та егоїзм: «Що мені, мандрівному офіцеру, до радощів і лих людських?» Але не все так просто. Зовсім не такий простий внутрішній світ героя.

Перед нами водночас совіслива та вразлива людина, що глибоко страждає.

 

Печорін — «герой свого часу» (повісті «Княжна Мері», «Фаталіст»)

Чим відрізняється Печорін у повістях «Бела» і «Максим Максимович» від Печоріна в «Тамані»? Які якості він утратив?

Найбільша за розміром складова роману — повість «Княжна Мері». Письменник використовує форму журналу, щоденника для того, щоб відкрити читачеві характер головного героя, усю його суперечливість і складність. Про події розповідає головний учасник, що перебуває в центрі подій. Він не виправдовується і не звинувачує нікого, а розкриває свою душу.

Як і Пушкін («Постріл» і «Пікова дама»), Лермонтов продовжує розробляти тему гравця, який випробовує долю.

Авторові цікаво зрозуміти: чи існує фатум, і якщо так, то наскільки самостійна особистість? Чому ж доля героя така трагічна? Відповіддю на це питання є остання повість «Фаталіст», що знову повертає розповідь у фортецю, у якій і починалася історія з Белою. Тут автор порушує вже проблеми не стільки психологічні, скільки філософські й моральні. Отже, у творі вимальовується кільцева композиція, характерна для лермонтовських повістей: повернення на круги своя означає безвихідь філософських пошуків головного героя і приреченість у його долі.

 

Повість «Княжна Мері» — це майже щоденний літопис життя Печоріна. Він пише про свої думки, почуття, поведінку та вчинки. Він шукає самобутні, природні й глибокі натури, досліджує, аналізує їх так само, як досліджує власну душу. Скрізь, де з’являється Печорін, він не просто ускладнює життя людей, а й додає до нього свою неприкаяність, безпритульність. Зіштовхуючи людей одне з одним, він змушує їх розкриватися повною мірою: любити, ненавидіти, страждати. У цих людях, у їхніх душах і долях прагне Печорін розгадати їхнє справжнє призначення. Пейзажні замальовки природи Кавказу свідчать про здатність Печоріна захоплюватися прекрасним, про його високу внутрішню культуру та розвинені естетичні почуття.

Печорін одразу ж виокремлює княжну Мері з натовпу світських красунь. Мері скромна, добра й розумна. її вчинки та почуття благородні, у неї «немає нічого такого, що б виключало повагу». Розумний Печорін, досконало опанувавши закони життя аристократичних кіл, розуміє, що шанувальники Мері можуть зіграти з ним злий жарт. Бунтівливий, охоплений нудьгою, він охоче йде назустріч пригодам.

Забувши про аристократичну гордість, Мері потягнулася до сильної особистості. Зачарована силою духу Печоріна, вона полюбила його, але не зрозуміла його бунтівливої, суперечливої душі.

В описі трагічної сцени прощання Печоріна з Мері немає ані докорів, ані істеричних ридань, проте драму молодої душі передано з приголомшливою силою. Щиросердне зізнання Мері прискорило її розрив з Печоріним, який понад усе боявся втратити свою незалежність.

В історії з Мері, як і в інших драматичних епізодах роману, Печорін постає водночас і жорстоким мучителем, і людиною, що глибоко страждає. йому властиві живі поривання серця й справжня людяність. Вигляд змученої Мері викликає в ньому гостре почуття жалю. «Це ставало нестерпно: ще хвилина — і я впав би до ніг її»,— зізнається герой.

Княжна Мері, як і Бела,— це лише епізоди в житті Печоріна, але, як виявляється, у його житті була жінка — Віра, яку він по- своєму кохав уже багато років і яка щиро кохала його. Після зустрічі з нею у гроті він записав у щоденнику: «Серце моє болісно стислося, як після першої розлуки. О, як я зрадів цьому почуттю!». йому потрібна близька людина. Лише з Вірою він міг бути самим собою, не грати «комедії», адже Віра — єдина жінка, яка зрозуміла Печоріна з його «мізерними слабкостями, дурними пристрастями».

 

Повість «Фаталіст» завершує роман Лермонтова «Герой нашого часу». Прикметно, що вона є останньою і в «Журналі Печоріна». Хронологічно події в цьому розділі відбуваються вже після того, як Печорін побував у Тамані, П’ятигорську й Кисловодську, після епізоду з Белою, але перед зустріччю героя з Максимом Максимовичем у Владикавказі. У «Фаталісті» Печорін намагається розв’язати найскладніше для нього питання: наскільки людина вільна розпоряджатися своєю долею? Відповідь на це питання зможе пояснити Печоріну його власну душу й долю, а також розкриє найважливіший момент — авторське трактування образу. Ми зрозуміємо, ким, на думку Лермонтова, є Печорін: жертвою чи переможцем.

 

Заключна глава «Фаталіст», на перший погляд, здається зайвою, випадає із закономірного розвитку роману. Але насправді у «Фаталісті» міститься найважливіша думка оповіді, до якої поступово вів нас автор. Печорін переходить від самооцінки до роздумів про своє покоління.

Це «останній акорд» у створенні образу Печоріна (а саме з цим пов’язані особливості композиції роману). Герой роману розмірковує про головне питання буття, про призначення людини й віру.

Повість починається з філософської суперечки Печоріна з Вуличем про приреченість людського життя. Вулич — прихильник фаталізму. Цю суперечку перевіряють трьома прикладами, трьома смертельними герцями з долею: спробою Вулича вбити себе пострілом у скроню, що закінчилася невдачею; випадковим вбивством Вулича на вулиці п’яним козаком; відважним кидком Печоріна на козака-вбивцю.

Особливого значення набувають роздуми Печоріна про долю свого покоління — про втрату віри й марні пошуки «високого призначення». Роздум «під зорями» — вельми значущий для лермонтовської лірики символ небесного, прекрасного і зазвичай недосяжного. Розмова про покоління переноситься у філософський план, набуває цілісності й логіки світогляду.

«Дзеркальний епізод» (із п’яним козаком) — спроба Печоріна випробувати долю. Важливо, що, попри всю схожість мети, ситуація зовсім інша: Вулич грає; Печорін, вступаючи в гру з долею, допомагає зловити злочинця.

Проблему фаталізму так і не розв’язано остаточно, і міркування Печоріна відображають ще одну важливу рису покоління — сумнів.

Повість «Фаталіст» має відмінне від решти повістей значення для композиції. Тут ми не дізнаємося нічого нового про героя. Автор підбиває підсумок міркувань і думок Печоріна.

Завдяки такій композиції у фіналі роману починають проступати світлі мотиви. Світло пробивається, коли в повісті «Фаталіст» герой намагається розв’язати головне питання — про призначення людини в житті, долю якої визначає божественна або власна воля. Зрештою в читачів залишається враження драматичності людської долі, у якій завжди присутні боротьба, злети й падіння.

Отже, філософський розділ «Фаталіст» відіграє в романі роль своєрідного епілогу. Завдяки особливій композиції роману він закінчується не смертю героя, про яку було повідомлено в середині твору, а показом Печоріна в момент виходу з трагічного стану бездіяльності й приреченості. Тут уперше герой, роззброюючи п’яного козака, який вбив Вулича і є небезпечним для інших, чинить так для загального добра, а не щоби позбутися нудьги. Крім того, Печорін тут не пов’язаний із жодними «порожніми пристрастями»: теми кохання у «Фаталісті» немає зовсім.

На перший план виведено головну проблему — можливостей людини, яку взято в найзагальнішому плані. Саме це й дозволяє закінчити на мажорній ноті, здавалося б, «сумну думу» про покоління 1830-х рр.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар