Онєгінська строфа — 14-рядкова строфа зі схемою римування абаб ввгг деед жж. Згідно з думкою Володимира Набокова, уперше у світовій літературі її використав Ж. де Лафонтен (казка «Nicaise» та ін.). Пушкін спочатку застосував онєгінську строфу в поемі «Руслан і Людмила», а пізніше — як єдину строфу роману «Євгеній Онєгін».
Його наслідували в римуванні М. Лермонтов, М. Волошин, український поет О. Гаврилюк.
Основою онєгінської строфи є майстерне переплетення трьох форм: октави, катрена і шекспірівського сонета, яким Пушкін також чудово володів. Однак сонет — складна строфічна форма із суворими вимогами щодо розгортання внутрішнього змісту. Реалістичний роман у віршах вимагав простої форми, придатної для цікавої розповіді й філософських роздумів, для переходів від лірики кохання до іронії, для поступового розкриття характерів героїв і для стислого пейзажу.