Бернард Шоу
«Пігмаліон»
Твір про духовне переродження людини
Драматург використовує відомий давньогрецький міф про Пігмаліона — скульптора, який зневажливо ставився до кохання, віддаючи перевагу мистецтву. За це богиня Афродіта покарала його: вона наслала на Пігмаліона кохання до найпрекраснішого його твору — статуї морської богині Галатеї. Уражений стрілою Амура, Пігмаліон страждає, тому що його кохана залишається лише витвором із холодного каменю. Пігмаліон благає Афродіту оживити Галатею. Статуя оживає і, перетворившись на прекрасну жінку, стає дружиною Пігмаліона.
Шоу оригінально переробляє цей міф, підкоряючи весь його зміст своєму творчому задуму. За буденними подіями й кумедними ситуаціями Шоу побачив важливу проблему — пробудження людської гідності, можливість реалізації особистості.
Це і є головним питанням у п’єсі «Пігмаліон». У п’єсі Шоу, як і в міфі, подано два плани цього розвитку: перший — Еліза, її «одухотворення» під впливом мистецтва Хіґґінса, другий — власне Хіґґінс, який повинен визнати, що, крім цього «мистецтва», крім фонетики, є інші важливі речі: людські стосунки, людські долі.
П’єсу «Пігмаліон» було написано 1912-1913 рр. Міф про Пігмаліона драматург переносить в обстановку сучасного йому Лондона. Але якщо антична Галатея, оживши, стала втіленням покори та любові, то Галатея Шоу зчиняє бунт проти свого творця: вона не хоче виходити заміж, прагне стати самостійною та незалежною, відстояти свою людську гідність. Безпосереднє завдання Шоу, яке він усіляко намагався підкреслити в передмові,— пропагування лінгвістики і насамперед фонетики. Але це тільки один із мотивів цікавої, багатогранної п’єси. Провідний же мотив має яскраве соціальне, демократичне звучання, адже йдеться про природну рівність людей і їхню класову нерівність. це й психологічна драма про кохання, яке з деяких причин майже перетворюється на ненависть. Зрештою, це п’єса гуманістична, що показує, як дбайливо й обережно потрібно ставитися до живої людини, наскільки страшним і неприпустимим є холодний експеримент над особистістю.