Поема «Ворон» — Шляхи Створення

Шляхи створення поеми  «Ворон»

Едгара Аллана По

 

Задля того щоб краще зрозуміти глибинний зміст поеми «Ворон», слід спочатку звернутися до історії її створення.

Поезія По невід’ємна від іншої його творчості, недарма ж декілька  віршів поета включено в його ж оповідання. Душевний стан ліричного героя По перегукується з почуттями, прагненнями і страхами самого автора, а отже, усі переживання напряму пов’язані з неспроможністю пізнати утаємничене життя, сприйняти і ‒ головне ‒ прийняти скорботу, що поглинала серце поета. Скорботу за жінкою, яка була для По всім світом.

Вирґінія Клемм, «дівчинка-дружина» По («Аннабель Лі»), його кузина, яку  поет кохав до нестями, з якою таємно одружився, коли нареченій було лише тринадцять років. Усі життєві випробування, злидні (за спогадами поетеси Мері Гоув, Вірґінія вмирала на солом’яному рядні, її зігрівала плямиста кішка та тремтячі руки її чоловіка), осуд родичів ‒ це все не настільки бентежило поета, як сама думка про передчасну смерть  своєї обраниці. Едґар По з його хиткою психікою, гіпертрофованим сприйняттям дійсності та неугавною уявою бачив, як його дружина згасає у нього на очах (у Вірґінії була сухота), і цей постійний страх за її життя став нав’язливо темою його творчості. Поет сам неодноразово зазначав, що найстрашнішим для нього у хворобі дружини було те, що вона кілька разів помирала, і, як йому здавалося, оживала, і знову починалася боротьба зі смертю. У багатьох своїх творах  («Лігейя», «Мореллі» «Аннабель Лі») автор описав втрату коханої задовго до того, як Вірґінія насправді покинула цей світ. Не оминув По тему втраченого кохання і в своїй найкращій поемі – «Ворон».

Поему «Ворон» автор створював протягом декількох років, причому дослідники досі не визначилися з певним терміном. Перше пригадування про поему залишив сам По у своїй кореспонденції – 1844 рік. Надрукований «Ворон» був наприкінці січня 1845 року і одразу набув шаленого успіху («ˮВоронˮ вразив читачів так, як до цього не вдавалося, мабуть, жодному поетичному твору в американській літературі», ‒ зазначав біограф письменника Артур Куінн).

Однак поему «Ворон» не слід розглядати лише як вибух емоцій, непідконтрольний автору плин почуттів. Структура поемі напрочуд впорядкована майже з математичною чіткістю, а отже, тут вже не спрацьовує пресловутий «стан афекту». Сам По у своїй статті  «The poetic principle» (ˮПринцип поезіїˮ) певно проводить розмежування між поезією та наукою, вважаючи, що істина не є сутністю поезії, майже суперечить їй, а мірилом поезії має бути насамперед краса (навіть так: Краса), що передає усю незчисленну гаму почуттів.

В іншій статті  «The philosophy of composition» (ˮФілософія творчостіˮ, 1846) По розмірковує про суто логічні шляхи, якими він прийшов до створення найкращого свого твору – «Ворона»: спочатку По визначився з розміром поеми, рефреном і строфою, а вже потім визначив тему, що мала би поєднувати скорботу і красу ‒ наприклад, смерть прекрасної жінки. Головною метою під час створення «Ворона» автор вбачав такий твір, який однаково добре задовольнив би смаки як пересічних читачів, так і літературних критиків. Ідеальним поетичним обсягом митець вважав форму в сто рядків. «Ворон» трохи перевищує «ідеал» ‒ поема являє собою текст зі ста восьми рядків, які вкупі складаються у вісімнадцять строф (шість рядків у кожній).

Далі постало питання  вибору художніх ефектів.  По зупинився на такому універсальному прийомі, як рефрен, який, за задумкою автора, мав стати провідної нотою у конструкції вірша, бути віссю всієї художньої побудови. Основним недоліком цього прийому є одноманітність і монотонність, тому По вирішив посилити ефект від рефрену, зробивши незмінним його звучання, але постійно змінюючи змістовність лексеми та урізноманітнюючи застосування. Поет дійшов висновку, що найкращим рефреном стане одне слово (щоб не стикнутися з труднощами змінення  граматики цілої фрази). Задля посилення ефекту рефрен мусив бути  звучним. По обрав звук [ о ] як найбільш звучний голосний і поєднав зі звуком [ r ]  як таким, що найчастіше використовується. Так народилося слово «nevermore».

Маючи сумніви у правдоподібності постійного повторення одного слова людиною, По вирішив, що вимовляти його повинна «нерозумна істота, що має здібності говорити».  Далі автор логічним шляхом дійшов висновку, що композиційна структура «питання ‒ відповідь» найбільш доречна і цілком відповідає задуму, оскільки саме так можна було досягти бажаного ефекту смислової варіації рефрену. За словами По, писати поему він почав з кульмінаційної строфи, адже шукав те саме питання, відповідь на яке «Ніколи!» мало викликати найбільшу розпуку та відчай.

“Волхве, ‒ знов сказав я, ‒ з Раю ти прибув чи з Пекла краю,

Небом, Богом заклинаю: раз прибув ти вже сюди –

О, скажи душі печальній, чи знайду в Едемі дальнім

Ту, чиє ім’я в звучанні хору ангелів завжди;

Й чи обнять свою Ленору зможу, як явлюсь туди?”

Каркнув Ворон: “Ні, не жди!”

(пер. Віктор Марач)

Отже, ефект поеми був чітко прорахований, творча інтуїція підпорядкована свідомості, і це відбивається в усіх деталях поеми. Поет зазначав: «…жоден із моментів у його («Ворона» – І.Ш.) створенні  не може бути віднесений на рахунок випадковості або інтуїції, робота крок за кроком ішла до завершення з точністю та жорсткою послідовністю, з якою розв’язуються математичні задачі».

Можна сказати, «Ворон» ‒ це відображення страшного в природному, це поема про скорботу, що є цілковитою безвихіддю, про горе, яке не плекає надії, і це враження стократно посилюється постійним рефреном  ‒  різким граєм крука, якого негода закинула до оселі самотнього сумного мрійника, поглинутого своїм горем ‒ смертю єдиної для нього жінки в світі. Десь у глибині душі одинак тішив надію на щось краще в цьому порожньому житті або поза життям, уповання на зустріч із коханою хоч би на тому світі, але все надії, сподівання, бажання на якесь покращення вщент розбиває різкий рефрен: «Nevermore!» («Більш ніколи!»):

Сам бог визволити хоче,

Посилає забуття.

Швидше ж пити його буду,

Щоб не згадувать Ленори:

Все, що давить, скину, збуду;

Пам’ять зітреться Ленори!..»

Крук відрік на те: «Ніколи!»

(пер. П. Грабовський)

Тема кохання і смерті, що йдуть поруч, любові, яка підкреслює жах згасання, і смерті, в якої злилися  надія і непереборне кохання, розгортується в цілій низці поетичних творів По. Похмура пригніченість, безнадійна скорбота, сум’яття розуму, що котиться до божевілля,  прослідковується не тільки в «Вороні», те ж саме можна помітити і в «Улялюм», і навіть у «Дзвонах».

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: