Романтична елегійність у вірші М. Петренка «Дивлюсь я на небо…»
Про те, коли, де і в якій сім’ї народився Михайло Петренко, дослідники життєвого і творчого шляху митця не мають єдиної думки. Говорять, що поет народився в місті Слав’янськ, на Слобожанщині, в сім’ї дворянина-службовия, навчався на юридичному факультеті Харківського університету, працював чиновником. До творчості Петренка теж було неоднозначне ставлення. Хтось визначав митця ледь не класиком, який перейшов від баладних і пісенних форм до рефлекторної й психологічної лірики. А ось Іван Франко писав, що вірші Петренка «мають дуже малу поетичну, а ше меншу язикову вартість». Звичайно, геніальному Каменяреві варто довіряти, але як можна ігнорувати легенду про Петренка, яка побутує на Харківщині? Кажуть, шо Лєрмонтов забрав із собою Поезію, коли їхав на Кавказ. Коли поет загинув, то Поезія залишилася сиротою в чужому краю. Вона вирішила повернутися в Петербург. Шлях її пролягав через Харків. Петренко засів на Холодній горі на виїзді з міста. Була ніч, коли Поезія потрапила в Харків. Вона вирішила зупинитися й помилуватися нічним краєвидом, а Петренко не розгубився, схопив Поезію й подався додому. Відтоді вона жила в митця, вивчила українську мову й почала співати народні пісні. Петренко покохав Поезію, і вона відповіла йому взаємністю. Про це кохання свідчать твори Михайла Михайловича.
І справді, його твори стали народними піснями. Згадаймо чудові приклади поезій-пісень: «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…», «Взяв би я бандуру…», “Ходить хвиля по Осколу…”.
Вірш Петренка «Небо» став популярним українським романсом «Дивлюсь я на небо…» У цьому творі автор відобразив одвічну мрію людини про небо, про волю. Починається твір риторичними питаннями, у яких ліричний герой висловлює найпотаємніші сподівання соколом здійнятися в небо «далеко, за хмари. подальше од світу», щоб там знайти собі долю, ласку в зірок і в сонця і втопити в їхнім яснім світлі все своє горе. А горя того немало, адже ліричний герой відчуває себе нелюбим наймитом у долі, приблудою, чужим і для неї, і для людей. Важко уявити собі розпач чоловіка, який гірко, марно проживає свій вік, а розраду бачить лише у високому небі. І тільки милуючись зорями, місяцем, ясним сонцем, забуває, що він сирота, адже в таку мить його «думка далеко, високо літа».
У вірші «Дивлюсь я на небо…» Михайло Петренко говорить про найважливішу цінність — про свободу особистості. Важко уявити собі стан людини, яка почувається чужою серед інших людей, кохається з лихом, не знає привіту, марно й гірко коротає свій вік і думає, шо далекеє небо — його сторона. Але, на мою думку, кожен має право на достойне життя на землі. За нього треба боротися, боротися за себе, не втрачати своєї індивідуальності, шукати людей, які не залишаються байдужими до чужої долі.