Романтизм у літературі
Слово романтизм походить від іспанського романс, що позначало ліричний жанр, який виник в іспанській літературі ще в середні віки.
Історики літератури визнають, що з-поміж усіх термінів, які використовує наука, одним із найневизначеніших і розпливчастих є саме романтизм. Ще князь П. Вяземський у листі до В. Жуковського дотепно відзначив: «Романтизм як домовик; багато хто вірить у нього; переконаний, що він існує,— але де його прикмети, як позначити його, як вказати на нього пальцем?» Можливо, ця невизначеність романтизму пояснюється тим, що, по суті, немає такого напряму й навіть такого витвору мистецтва й літератури, у якому були б відсутні романтичні нотки.
Романтизм — ідейний рух у літературі й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині, Великій Британії та Франції, поширився на початку XIX ст. Російською імперією, Польщею й Австрією, а з середини XIX ст. охопив решту країн Європи та Північної і Південної Америки.
Історичні чинники розвитку романтизму
На порубіжжі XVIII-XIX ст. в європейській літературі утверджується новий напрям — романтизм. Романтизм можна розглядати як своєрідний відгук на соціальні та економічні зміни в житті Європи наприкінці XVIII ст. Спонукою до зародження романтизму стали такі історичні події, як: Французька буржуазна революція 1789-1794 рр., наполеонівські війни, що розпочалися після неї, та промисловий переворот в Англії. Подальший розвиток романтизму припадає на період Реставрації (1815-1830) та 1830-ті—1840-ві рр. Згодом провідним напрямом став реалізм, який у 1870-1900-ті рр. поступився місцем натуралізму.
Стрімке сходження Наполеона до слави стало для багатьох романтиків прикладом сміливого дерзання, духовного розкріпачення особистості. Саме тут слід шукати витоки активного в житті героя романтизму — героя-бунтаря, героя-протестувальника.
Естетичні чинники розвитку романтизму
1. Неприйняття реального життя, прагнення пізнати непізнане.
2. Винятковість романтичного героя (внутрішня роздвоєність, самотність у реальному світі, пошуки ідеалу та мрії, заглиблення у світ емоцій і почуттів).
3. Природа як вираження стихійного начала життя, прообраз свободи.
4. Культ минулого: ідеалізація античності й Середньовіччя, інтерес до фольклору.
Філософські чинники розвитку романтизму
Філософську основу романтизму заклали німецькі філософи, зокрема Йоган Ґотліб Фіхте. Саме він дуже чітко поставив «Я» у центр світу.
У створенні філософської основи романтизму незаперечною також є заслуга Фрідріха Шеллінґа. «Мистецтво надає змогу цілісній людині досягнути висот пізнання»,— стверджував він у «Філософії мистецтва». За Шеллінґом, пізнати Всесвіт можна, тільки поєднавши розум та інтуїцію. Думки Шеллінґа підтримали літературознавці Авґуст і Фрідріх Шлеґелі (потім до них приєднався англієць С. Кольрідж). Так виникне міркування: твір мистецтва — явище природне, він залежить від свідомості автора лише частково, а взагалі, існує незалежно — народжується, розвивається, змінюється згідно з вимогами окремих епох і продовжує життя тоді, коли людина, яка допомогла йому з’явитися, давно вже залишила світ.
Етапи розвитку романтизму
| Ранній романтизм (порубіжжя XVIII— XIX ст.) | Зрілий романтизм (1820-ті-1840-ві рр.) | Пізній романтизм (після революції 1848 р.). |
Перша хвиля романтичних творів з’явилася під час наполеонівських війн та в період Реставрації. В Англії — це творчість поетів Дж. Н. Ґ. Байрона, П. Б. Шеллі, В. Скотта, у Німеччині — майстра сатиричної прози Е. Т. А. Гофмана і лірика Г. Гейне | Друга хвиля романтичних творів з’явилася після Липневої революції у Франції та повстання в Польщі. Найкращі твори в цей час пишуть у Франції В. Гюґо, Жорж Санд, А. Дюма; у Польщі — А. Міцкевич, Ю. Словацький; в Угорщині — Ш. Петефі. У цей період романтизм широко охоплює живопис, музику, театр | У цей період романтизм набуває якостей демонізму. Іронічне ставлення до реальності змінюється ненавистю до неї. У творах Е. Т. А. Гофмана, Дж. Н. Ґ. Байрона, А. Мюссе з’являються мотиви естетизації зла, злочину |
Ознаки романтизму як напряму в літературі й мистецтві
• Підкреслена увага до людської особистості, індивідуальності, внутрішнього світу людини.
• Зображення виняткового характеру у виняткових обставинах, сильної, бунтарської особистості, непримиренної до світу зла.
Ця людина не тільки вільна духом, а ще й особлива та незвичайна. Найчастіше це одинак, якого не розуміє решта людей.
• Культ почуттів, природи та природного стану людини. Заперечення раціоналізму, вивищення розуму та впорядкованості.
• Існування «двох світів»: світу ідеалу, мрії та світу дійсності. Між ними існує глибока невідповідність. це зумовлює в художників- романтиків настрої відчаю та безнадії, «світової скорботи».
• Звернення до народних сюжетів, фольклору, зацікавлене вивчення історичного минулого, пошуки історичної свідомості. Активний інтерес до національного, народного. Піднесення національної самосвідомості, спрямованість на самобутність літератур європейських народів.
• У літературі та живописі стають популярними розгорнуті описи екзотичної природи, бурхливих стихій, а також образи «природних» людей, «не зіпсованих» цивілізацією.