Коцюбинський “Що записано в книгу життя” скорочено
Захворіла онучка і довелося бабі поступитися їй своїм місцем на печі. Лежала вона у кутку між дверима та мисником. Раніше, коли вона лежала на печі, усі їй здавалися дрібними, а тепер враз всі виросли. Смерть про бабу забула, чоловіка забрала, сімох дітей і ось, мабуть, скоро по онуку прийде. Всіх покосила, а до баби не йде. Страшно стає від того, що так важко померти.
Днями і ночами зітхала баба «ох-ох, де ж та смерть ходить», чим дратувала невістку і заважала всім спати.
Лежить баба на холодній підлозі, сон її не бере. Нема вже сили в її тілі та душа не хоче покидати його. І місця баба займає не багато, і хліба трошки їсть, а все рівно всім заважає. Інколи їй хочеться молочка чи розсолу і тоді невістка зло сміялася адже навіть для хворої дитини не було молока. Тоді бабі було дуже образливо, що не дають їй молока.
Коли невістка підмітала, грозилася викинути бабу з хати, як сміття.
А вдень малі онуки обсідали її, як горобці, і просили розповісти казку. Баба починала одну казку, а потім забуваючись вела другої, дітям ставала скучно і вони питали коли ж вона вже помре. Коли з неї душа вилетить, як пташка? А тоді ставали їй на груди, лізли до мисника по хліб і обсипали бабу крихтами та сміттям.
Син з невісткою теж обговорювали бабину смерть – чим ховати, як помре?! Тоді вони кидали сердиті погляди в куток, де лежала баба і та переставала просити смерті, бо грошей багато треба – дошки дорогі, батюшці треба платити, а ще ж людей пригощати.
У баби була розвага, коли забували зачинити двері, до неї прибігала зозуляста курочка, баба годувала її крихтами хліба.
Іноді баба гукала сина, казала йому, що вже час вмирати. Той злився на матір, бо одного разу вже привозив до неї попа і тільки даремно гроші віддав йому. Тоді мати мовила, що було б добре, аби син допоміг їй умерти, чого вона місце займає та хліб дитячий даремно їсть. І просить сина відвезти її в гай.. зараз зима, швидко застигне. Гріха у тому нема.
Сина розсердили такі слова. Він різко відповів, що Богові видніше коли їй помирати. Але у думці весь час згадував як мати колись давно розповідала, що древні люди старих вивозили у поле помирати.
Різні думки не давали Потапу спати, з одного боку людина віджила своє, просить смерті – не гріх допомогти, а з іншого – люди ж осудять….
Наступний день був сірим і похмурим, син возив гній. В хату зайшов ще завидна. Підійшов до матері, запитав чи не покинули її голову «вчорашні дурниці» та стара знову попросила відвезти її у гай.
Потап вийшов на вулицю поки невістка готувала бабу до смерті. Коли повернувся до хати вона вже лежала на лаві з хрестом на грудях. Всі по черзі цілували її, прощаючись.
Син взяв стареньку на руки, виніс на вулицю, поклав на вимощені сіном сани і повіз полем до гайку. На вулиці вже була ніч. Дорогою мовчали, син планував домашні справи аж раптом йому почулося, що стара щось запитала. Потап перепитав, що вона каже. Баба питала чи Микитиним полем вони їдуть. Тоді син повідав їй, що той Микита давно помер, поле перейшло його синам, а ті продали його. За розмовами не помітили як і приїхали до гаю.
Син обрав їй місце під дубом, вимостив сіном ложе, переніс туди бабу, накрив веретом, встромив у руки свічку, тоді припав до рук старенької, просив пробачення. На прощання баба попросила не різати зозулястої курки. Потап швидко пішов, сів на сани і погнав коняку. Озирнувшись, бачив як горить свічка під дубом, мов зірка.
Коняка втомилася бігти і пішла, а сину згадався один недільний день зі свого дитинства. Як мати заставила його одягти білу сорочку, дала гарячий пиріжок у руки і як із задоволенням він їв той пиріжок при дітях, виколупуючи сливи.
Ще згадалося як помер батько, він їв капусту і коливо з родзинками.
Раптом помітив на небі білу хмару і подумав, що то може материна душа… враз стало холодно йому у грудях. Він уявив як лежить вона сама під дубом і тихо плаче, а по пальцях стікає гарячий віск. Сама так захотіла, а могло ж бути інакше, з хоругвами, поминальним обідом…
Вже виднілися хати, коли син раптом повернув коняку і погнав назад у гайок, назад по бабу…