Тема кохання в творах По невід’ємно пов’язана з темою страждання та смерті. Цілком можливо, що джерела такого нерозривного, на межі божевілля тяжіння до смерті слід шукати в ранньому дитинстві поета, коли буквально на його очах повільно згасла мати. «Янголи, шепчучи один одному, Не можуть знайти серед усіх проявів любові світу Нікого більш відданого, ніж Мати» («Моїй Матері»). Згодом утрата матері, єдиної рідної людини, а за деякий час до того смерть ще однієї чудової жінки – Джейн Стенард, матері шкільного товариша По, якій був присвячений один з найкращих дитячих віршів («До Елен»), залишила незгладимий відбиток на його характері, світосприйнятті, поглядах – на всьому його подальшому житті.
У «Філософії творчості» По зазначає: «Краса будь-якого роду у своєму найвищому розквіті, незмінно збуджує вразливу душу до сліз. Таким чином, сум є найбільш законним з усіх поетичних настроїв. Я спитав себе: «Зі всього сумного – що найсумніше?» Смерть, біла недвозначна відповідь. І я подумав: «Коли ж ця нескінченно сумна область найбільш поетична?» Тоді, коли вона якнайтісніше сполучається з Красою, зі смертю красивої жінки».
Цілком наслідуючи таку думку, По зі своєю поетичною натурою використовував і тему смерті загалом, і тему згасання Краси, раз за разом у своїх прозових і поетичних творах малюючи тьмяний образ помираючої героїні. Як відомо, заглиблюватися в цю тематику По розпочав задовго до смерті його коханої жінки Вірґінії – чи то в передчутті неминучого розставання, чи то втілюючи свої дитячі душевні страждання.
Читачі від твору до твору бачили різні імена: Береніка, Морелла, Лігейя, Анабелль Лі, Елеонора, Ленор тощо, але по суті це була одна жінка, приречена своїм творцем-По гинути на сторінках його творів, з’являтися наче примара в нових рядках і знову трагічно гинути. А По кожного разу ніби вмирав разом з коханням свого ліричного героя, і така наполегливість межувала з явними психічними проблемами автора.
Цікаво, що більшість творів, у яких смерть викрадає кохання (як прозових, так і поетичних), написано від першої особи, від «Я», і це не випадково: насамперед це надає віршам і оповіданням реалістичного їх розуміння, але ніби натікає на автобіографічність творів (як не за реальністю подій, то напевно за реальністю почуттів).
Концепція поетичного (тобто ідеального) скорботного кохання у Едґара По принаймні дивакувата, але ж не позбавлена певної логіки. Поет, як і будь-яка людина, може кохати живу жінку, але, на відміну від пересічних смертних, він кохає ідеальний образ, що тільки проєцирується на неї, причому саме в уяві автора. І дійсно, під час зображення кохання уява По відігравала величезну роль, даючи імпульс до роботи. Недарма від добирав своїм героїням екзотичні, незвичайні імена – Улялюм, Леллі, Євлалія, Лігейя, Ленор. Усі ці жінки були чимось схожі як одна з іншою, так і разом усі вони складали один архетип – проекцію поетичного ідеалу, ідеальної коханої.
Саме такою ідеальною коханою виступає образ Ленор у поемі «Ворон». Ліричний герой не знаходить собі розради через втрату свого ідеалу. І, судячи з настроїв і думок самого По, його герой (його «Я», його «альтер его») так ніколи і не знайде ні втіхи, ані спокою, і «бальзам із Галаада» його не врятує – кінець ліричного героя поеми бачиться таким же похмурим, як смерть самого По – загадкова, нелогічна, неестетична. Так, його тривога та експресія, що була чітко позначена на початку оповіді, тепер згасла, емоції вщухли, він зовні заспокоївся, але то є згасання самої надії, самого життя:
День і ніч кволію в кріслі, мов потрапив у труну…
Й вже себе не поверррну!
(пер. Павло Маслак)
Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
