Людина прагне щастя. Хтось убачає його у взаємному коханні, хтось – у кар’єрі, комусь потрібна творчість, а декому – приниження інших як засіб власного звеличення. І стежок, що ведуть до нього, існує безліч — як світлих, так і темних.
Я твердо переконаний, що негідно здобувати свій добробут, радість і задоволення за рахунок утисків, горя або невлаштованості інших.
По-перше, рано чи пізно справедливість переможе й будуть покарані ті, хто чинив зло. За приклад візьму період польського гніту в Україні шістнадцятого-сімнадцятого століть. Тривалий час пани наживалися на праці селян, але чаша терпіння народу переповнилася. Полякам доводилося тікати зі своїх маєтків, сподіваючись на порятунок хоч би власного життя.
По-друге, той, хто збагачується чи веселиться за рахунок чужої біди, руйнує людський первень у своїй душі й, відповідно, уже не може бути по-справжньому щасливим. Це можна проілюструвати прикладами з твору Олеся Гончара «Людина і зброя». Пригадаймо описану автором принагідно історію солдата фінської війни, який, повертаючись уночі додому, упав до розваленої криниці. Мисливець, котрий випадково потрапив на стежку, покинув його напризволяще (бо поклав око на наречену солдата), проте коли правда з’ясувалася, дівчина відмовила негідникові. Натомість Степура, один із головних героїв роману, зробив усе можливе для порятунку свого суперника Лагутіна, чим завоював увагу та вдячність Мар’яни.
Отже, щастя чи добробут не можна здобувати, користуючись лихом інших, а той, хто застосовує такі методи, руйнує власну душу, не гідний зватися людиною.
Кількість слів: 183