«Ворон» — Образи та символи поеми

Образи та символи в поемі

«Ворон» Едгара Аллана По

 

Орнітологічна символіка є невід’ємною частиною поетики та інтерпретації, починаючи з давніх часів.

Ворон є центральним образом поеми, яка самою своєю назвою вже готує до чогось страшного, таємничого, незворотного. У есе «Філософія творчості» Едґар По пояснює алгоритм створення та введення героїв у поему. Стосовно образу крука він висловлюється таким чином: «…І тоді раптово виникла ідея про нерозумну істоту, яка здатна до людської мови; і цілком природно, що перш за все мені спав на думку папуга, але він одразу ж був відсунутий саме вороном, створінням, яке так само могло говорити по-людськи, але стократно більше відповідало потрібній (сумній – І.Ш.) інтонації».

Численні алюзії відсилають читача до символічного значення цього птаха, який сприймається пересічними людьми просто як образ неминучого зла  та його передвісник. Але образ ворона, великого та розумного чорного птаха, з’явився в культурі народів світу дуже давно, майже на початку свідомої людської діяльності, причому інтерпретація символу ворона різко змінюється залежно від географії, етносу, традиційних вірувань і релігійних забобонів.

У палеоазіатських народів крайньої Півночі (Чукотка, Гренландія) існує міф про Великого Крука – Кутха, який своїм дзьобом підняв землю з моря, упорядкував життя, дав людям закони, навчив полювати та риболовити, а потім полетів у ніч, у саме Північне сяйво. Досі якутські та ітельменські шамани під час камлання використовують силу ворона для езотеричного польоту «на інше небо». Отже, тут ворона можна сприймати і як деміурга, і як культурного героя, що повернеться в найскрутніший для людей час.

Традиції Півночі Європи, традиції норманів-вікінгів заповідають уславляти і почитати воронів ‒ нащадків двох круків Одіна, верховного бога Асгарду. Круки звалися Хугін («Той, хто думає») і Мунін («Той, хто пам’ятає»); ці круки не тільки повідомляли Всебатька про всі події у світі смертних, але й уособлювали такі конструктивні поняття-символи, як розум і пам’ять.

Кельтські богині  війни Морріґан, Немуей, Мадб неодмінно з’являлися перед воїнами у образі круків.

У Давній Греції крука вважали помічником у мандрах, а також провісником, пророком. Крук вважався священним птахом-вісником Феба-Аполлона і Афіни. Ворон приносить послання з миру духів, миру тіней.

У Давньому Римі крука пов’язували із надією через те, що його крик «крас» був співзвучним слову «завтра».

Цікаво, що на Далекому Сході, у Китаї та Японії ворона вважають символом ізольованої особистості, але ж одночасно ‒ символом родинної любові.

Корінні американці з давніх часів наділяють ворона містичною силою. У індіанців сіу, тлінґатів крук вважається сонячним, вихованим птахом-творцем; у легендах навахо ворон – Чорний Бог, учасник усіх значущих подій у світі людей і тварин.

У західноєвропейській традиції крук спочатку втілював мудрість, справедливість і зв’язок з іншим світом, потойбіччям, але  у Середньовіччі ворон мало-помалу набуває вже негативних, загрозливих рис передвісника лиха, смерті, згасання. У той же час ворон як птах, що вміє говорити, символізує пророцтво і розглядається як тварина-оракул. Також він амбівалентний: одночасно означає сонячне добро і морок зла, мудрість творіння і руйнування війни.

Безумовно, Едґар По з його освіченістю мав знати основні  тлумачення  символу ворона. Але мені навіть більш привабливою здається думка, що обрання ворона центральною фігурою поеми є майже містичним, прозорливим діянням, і якщо це так, то По, образно кажучи, влучив у яблучко по всіх пунктах:

…Пхнув вікно я: гість північний,

Крук днедавній, крук одвічний

(пер. Павло Грабовський)

 

Тобто автор майже напряму визначає свого гості-ворона як птаха «одвічного», що є безумовною алюзією і на вавилонського деміурга Утнапішті, і на кетського Улу Тойона, і на контамінацію індіанських міфів про бога-Ворона Норке, що дістав з води Землю (і птах з таким славетним минулим, певно, може і має «…кроком лорда достеменним рушити повагом в путь» (пер. Г.Кочура).

Водночас у По крук ‒ гість з Півночі, а отже, це натякає на круків Одіна, на «пам’ять» та «думку». І справді, після втрати коханої ліричному герою поеми тільки й залишилося, що постійно і безперестанно з мукою пригадувати ті миті, коли вони з Ленор були разом, і  беззупинно  думати про це.

 

…Хижий Крук, віщун недолі.
Крук, що зветься скрізь «Ніколи».

(пер. Павло Грабовський)

 

Крук-віщун, крук-пророк. Що ж може напророчити ворон (доля?) людині, яка втратила сенс життя? Хіба що надію на покращення (і тут доречно пригадати латинську (давньоримську) інтерпретацію значення ворона – надію на прийдешнє «завтра» – «крас»). Але ж ні! Усупереч тій надії, що здавалася такою реальною, близькою, ворон у поемі рядок за рядком руйнує слабкі паростки сподівань і безумовно символізує якщо не Зло в чистому вигляді, то цілковиту безвихідь. А всі несмілі надії героя зустрітися зі своєю коханою хоч би в потойбіччі так само марні, адже ворон має зв’язок лише з Нижнім світом, бо навіть Хугін і Мунін належали Альфедру, а Одін, як відомо, має тісний зв’язок саме зі світом померлих (він володар Валгалли, чертогу померлих, він керує ейнхеріями, воїнами-мерцями, і через магічні вміння сам тісно пов’язаний зі хтонічним світом). Про Нижній світ читач здогадується і через ім’я давньоримського бога Плутона, що є епонімом  Гадеса (Аїда): «Tell me what thy lordly name is on the Night’s Plutonian shore!» – «…У нічнім Плутона царстві, там, де вічна тьма завжди?» (пер. В.Марач), а отже, зв’язок з підземним чертогом для померлих тільки посилюється. Але не тільки через язичницькі, а й через  християнські уявлення ворон не зможе поринути у Світ ‒ тільки в Темряву, у «…Пекло Ночі» (пер. П.Грабовський), у «…Ночі обрій, царство, звідки сни всі йдуть» (пер. Г.Кочура), де вистражданій душі  героя зась і шукати чисту душу Ленор, бо вона безумовно перебуває в Раю. І герой це розуміє («Нині так ясну Ленору янголи на небі  звуть» (пер. Г.Кочура), і від усвідомлення цього розпука ще гірша, а біль ще глибший.

Цікава деталь: гість-ворон з усіх можливих місць обрав своїм сідалом не абищо, а саме бюст Афіни-Паллади:

На Паллади бюст при вході сів і крилами  трясе…(пер Г.Гордасевич)

Чому саме Паллади? Чому «при вході»?  Яке значення міг надавати автор поєднанню ворона та Давньогрецької богині?

У міфології давніх греків Афіна (Атена, грец. Αθηνά) вшановувалась як  покровителька військового мистецтва, ремесел та мудрості. Деякі перекази зображували Афіну покровителькою осілого життя, вона зображувалася статечною красивою жінкою в обладунках, що стоїть, тримаючи великий грізний спис (грец. Παλλάς ). Від цього і епітет Афіни – Паллада, і її функція захисниці  житла. (Цікавий момент: в оригіналі Едґар По не використовує пряме ім’я богині – Афіна, а вживає тільки Паллада, ніби підкреслюючи тільки одну її  функцію з багатьох, функцію захисту оселі.)

Perched upon a bust of Pallas just above my chamber door —

Perched, and sat, and nothing more.

 

А на бюст Паллади всівся, як явивсь лиш він сюди,

Мов сидіть звик там завжди.

(пер. В.Марач)

 

Тобто бюст богині над входом в оселю – це свідоме (або й несвідоме) прагнення ліричного героя до захисту як у матеріальному світі, так і у духовному (пригадаймо, Афіна – богиня насамперед мудрості), і от тут є певний зв’язок з сюжетом, оскільки герой поеми після смерті коханої став відлюдником, якщо не сказати мізантропом, і життя вів явно «осіло».

Згодом Афіна стає божеством духовної діяльності, мислення. І у цій іпостасі  її  постійним атрибутом стає  сова, що бачить уночі, – певна ознака того, що й сама Афіна не спить ані вдень, ані вночі.

Ознакою того, що  хазяїн оселі сприймав Афіну саме як захисницю, є місцезнаходження бюста – над  дверима при вході у будинок, а не, скажімо, на комоді чи ломберному столику, де  така річ  скоріш  скидалася  би на   художню деталь інтер’єру.

І далі автор підводить читача до жорсткої підміни понять, до явної антитези «білий» – «чорний»:

And the Raven, never flitting, still is sitting, still is sitting

On the pallid bust of Pallas just above my chamber door;

And his eyes have all the seeming of a demon’s that is dreaming,

And the lamp-light o’er him streaming throws his shadow on the floor;

And my soul from out that shadow that lies floating on the floor

Shall be lifted — nevermore!

 

І сидить, сидить цей Ворон, вже ні друг мені, ні ворог,

На блідім Паллади бюсті чорний, наче знак біди;

Й очі зблискують зловісно, й пада тінь його навскісно,

Й світло лампи, мов навмисно, множить тінь в тіней ряди.

(пер. В.Марач)

 

І маячить перед зором чорний Ворон, чорний Ворон

На Паллади білім бюсті, душу в розпачі трима.

І подібний погляд має тільки демон, що дрімає,

Світло лампи вирізняє тінь, чорнішу, ніж Пітьма…

(пер. Анатолій Онишко)

 

Тобто автор на зіставленні кольорів підкреслює думку, що замість Афіни, колишньої світлої, білої захисниці його оселі і його думок, тепер сидить чорний птах, який несе тільки мінорний настрій, і ніякий штучний світ лампи, як би він не намагався, не може розвіяти жахливі тіні та відгуки пітьми, навпаки, слабкі, несмілі  промінчики лампи  тільки посилюють відчуття мороку в душі героя і в його оселі. І поєднання різкого контрасту «чорний і білий» разом складають новий єдиний образ, який можна трактувати як торжество абсурду,  перемогу ірраціонального над раціональним. І до яких пір це триватиме? Чи скінчиться колись ота чорна смуга життя? Питання можна було б віднести до риторичних,  однак же на них є хоч і  меланхолічна, але разом з тим різка та невблаганна відповідь: «Nevermore» – «Ніколи», тобто єдиний кінець, що очікує на героя, – це смерть.

Смерть як образ присутня в багатьох поетичних історіях Едґара По.

Узагалі Едґар По  покладав на себе задачу підняття естетичного рівня американців, він прагнув встановити ідеальне співвідношення мистецтва і практичності в американському суспільстві. Через це в його  романтичному мистецтві  тема смерті набуває особливого змісту, який, подібно спорідненим  темам ночі і сну, може мати подвійне значення.

З одного боку, смерть уявляється як зяюча, всепоглинаюча  діра, що завершує безглуздість людського існування, як кульмінація та підсумок життєвого смутку та життєвих страждань.

З іншого боку, вона виступає як той меч Олександра Македонського, який одним махом розрубав сплутаний Гордіїв вузол  життєвих суперечностей і  визволив душу від страждань, а отже, смерть – це ще й таке собі конфуціанське благо, майже прояв ескапізму, оскільки означає втечу від всесвітніх життєвих халеп і  початок нового ідеального   життя, вільного від побутових негараздів.

Дотики до мотивів смерті, загибелі, страждань до та навіть після трансцендентного переходу в потойбіччя можна спостерігати в «The Pit and Ptndulum», («Колодязь та памʼятник», 1843), «Lenore» («Ленор»,1845), «Dreamer» («Спляча», 1845),      «Ulalum» («Улялюм», 1847),  «Annabel Lee»  («Аннабель Лі», 1849). Саме розгул кирпатої, песимістичні образи, панування чорного жаху у створених поетичних світах випродукували для По репутацію «поета смерті». Зрозуміло, що багато хто з митців, зокрема поетів-романтиків, звертався до теми смерті; торкатися  образу смерті у декадентів майже стало модним, але саме у По  настільки явно виокремилася зосередженість  на духовному та фізичному  згасанні життя. Безумовно, на тематику безпосередньо впливав суб’єктивний стан його психіки.

Смерть у По – це категорія не стільки фізична, скільки естетична. Він сам якось зауважив, що «смерть улюбленого створіння завжди прекрасна». На відміну від інших поетів-романтиків По звеличує смерть, називаючи  її джерелом хвилювання, яке підносить душу, а краса натомість набуває нового, трагічного відтінку, вона не сприймається як окрема якісна одиниця, а стає частиною смерті. Через це По вбачає в смерті не жах, а хворобливість, і ця загальнолюдська хвороба призводить до перевтілення у щось зовсім інше, у щось таке, про що ми знати не можемо, а лише здогадуємося.

А отже, нема ніякого протиріччя  поняття  смерті поняттю прекрасного, адже люди не знають своїх майбутніх втілень, і ця необізнаність пригнічує розум як героя поеми, так і читачів.

Серафіми або ж  янголи  присутні в усіх перекладах поеми «Ворон»:

 

“Prophet!” said I, “thing of evil! – prophet still, if bird  or devil!

By that Heaven that bends above us – by that    God we both adore –

Tell this soul with sorrow laden if, within the distant  Aidenn,

It shall clasp a sainted maiden whom the angels    name Lenore…

 

Й мов кадилом хтось незримо враз махнув перед дверима,

Й звук, мов крил змах серафима, що з небес зійшов сюди.

(пер. В.Марач)

 

І здалося – плив незримо дим з кадила Серафима,

Що проходив по світлиці тихим кроком крадькома.

(пер. А.Онишко)

 

Ти скажи: в надземнім раю,

Межи ангелів святих,

Чи зустрінусь я з душею

Незабутньої Ленори…

(пер.П.Грабовський)

 

 

Використовуючи слово «Aidenn» («Едем»), автор припускається усвідомленої поетичної еклектики, поєднуючи в одному творі образи з різних релігій і різних епох: Афіна – образ давньогрецький, крук – певною мірою теж (пригадаймо: помічник у мандрах і священний птах Паллади), символ «Нижнього Світу» – «Desert land», «порожня земля», що перегукується і з давньогрецькими «полями асфоделій», і з більш похмурим «Тартаром». «Пустельними» є також володіння Хелль, богині потойбічного світу у давніх норманів. «Ніфльхейм», «поля  пітьми» – так зветься її царина. І ворон тут більш ніж доречний образ, що проводить паралель із нормано-скандинавською міфологією. І раптом – Едем, Рай. Причому вкупі з серафимами, кадилом, фіміамом:

…И ступили серафимы в фимиаме на ковер.

(пер. М.Зінкевич)

 

Від неспокою здригнувся і в кімнату знов вернувся,

Тільки чую: знов хтось стука, хтось віконницю трясе.

(пер. Галини Гордасевич)

 

Серафіми, як і взагалі янголи – це навіть не алюзія, не двозначність, а пряме посилання на християнську міфологію, рівно як і Едем, Ірій, місце останнього перебування чистих душ. Причому християнські відсилки  напряму зав’язані на темі Ленор, темі  втраченого кохання автора, і слова на кшталт «God» – «Бог», «Aidenn» – «Рай»,  «angels» – «янголи» в оригінальному  тексті використовуються виключно поруч зі словом «Lenore» – «Ленор», тоді як Ворон поєднаний і з Палладою, і з  «Night’s Plutonian shore» – «нічним берегом Плутона», тобто володаря Ереба, Аїда, а це використання  класичної давньогрецької міфології. Цікаво спостерігати в різних варіантах перекладів, як перекладачі щосили намагаються витримати якусь певну сторону: або християнську термінологію, або давню політеїстичну (додаток1).  Але можна напевно сказати, що таке багатогранне поєднання символів різних культур зроблено навмисне. Звичайно, дотримання розміру  (восьмистопний трохей) та наголосу на перший склад значно утруднює використання, наприклад, давньогрецького аналогу Раю – «Елізіум» або «Єлисейські поля», але мені здається, що справа не в техніці виконання вірша, і в самій ідеї: По як Автор ніби навмисне розмежовує   своє і Ленор «посмертне» перебування, він розуміє, що, перетнувши браму смерті, Ленор потрапила до Раю, куди йому ходи немає. Саме тому ліричний герой із самого початку оповіді і перебуває  у цілковитому душевному роздраї, у розпачі та відчаї, бо знає: розлука з коханою буде вічною.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар