Життєвий і творчий шлях
Михайла Лермонтова
Михайло Юрійович Лермонтов народився 3 (15) жовтня 1814 року в родині армійського капітана Ю. П. Лермонтова, рід якого бере свій початок від шотландського поета Томаса Лермонта, і М. М. Арсеньєвої. Коли Михайликові виповнилося три роки, його мати померла. Ця трагедія і подальша сварка бабусі з батьком, природно, наклали відбиток на формування особистості майбутнього поета.
Тяганина за юного Лермонтова між бабусею і батьком тривала до повноліття юнака. Бабуся незмінно брала гору в цих домаганнях, і, зрештою, Юрій Петрович був змушений поступитися. Дитинство Лермонтова, незважаючи на те, що ріс він без батьків, було щасливим. Після смерті дочки вся любов Єлизавети Олексіївни зосередилася на онукові. Мішель вільно володів французькою, німецькою та англійською мовами, читав латиною, його навчали малювання і ліплення, гри на скрипці та фортепіано. На освіту онука Єлизавета Олексіївна не шкодувала коштів. Численні гувернери, вихователі та бонни оточували Лермонтова змалку. Коли Мішелю виповнилося 11 років, Єлизавета Олексіївна, турбуючись про слабке здоров’я онука, повезла його на Кавказ, який справив на майбутнього поета величезне враження.
1827 року разом з бабусею Михайло переїжджає до Москви та вступає до благородного пансіону при Московському університеті. Як і більшість вихованців пансіону, подальшу освіту він здобуває у стінах університету — спочатку на морально-політичному відділенні, а потім на словесному. Лермонтов із захопленням читає Байрона та Пушкіна.
1828-1829 рр. Лермонтов написав кілька байронічних поем: «Корсар», «Злочинець», «Олег» і «Два брати». Для цих поем, як і для байронічної поеми загалом, характерною є центральна постать героя — сильної, вольової особистості, сповненої титанічних пристрастей, що перебуває у стані війни із суспільством. неодмінний мотив у такій поемі — трагічне кохання. Очищувальна при цьому роль страждання — важлива художня ідея, яку М. Ю. Лермонтов розвине у своїй пізній творчості. Із формуванням типу байронічного героя пов’язана й тема богоборства: 1829 р. письменник задумує поему «Демон», над якою працюватиме майже до кінця життя.
1832 року Лермонтов покинув університет, плануючи продовжити освіту в столиці.
Проте в Петербурзькому університеті йому відмовилися зарахувати прослухані у Москві дисципліни. Щоби не розпочинати навчання наново, Лермонтов не без вагань пристав до поради рідних та обрав військовий шлях. 4 листопада 1832 року він склав іспити у Школу гвардійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів, яку закінчив 1835 p., ставши корнетом у лейб-гвардії гусарського полку. Того самого року вийшла друком поема М. Ю. Лермонтова «Хаджі-Абрек». Письменник віддав у цензуру першу редакцію драми «Маскарад», розпочав роботу над поемами «Сашка» та «Боярин Орша», романом «Княгиня Ліговська».
Драму «Маскарад» (1835-1836) М. Ю. Лермонтов уважав своїм найвизначнішим твором, гідним оприлюднення. За гостротою конфлікту та частково за жанром «Маскарад» був близький до французької мелодрами та романтичної драми (В. Гюґо, А. Дюма).
У Петербурзі 1835-1836 pp. М. Ю. Лермонтов почав зближуватися з літераторами, проте з О. Пушкіним він ще не був знайомий. Звістка про загибель О. Пушкіна приголомшила молодого письменника, і наступного дня він пише вірш «на смерть поета», а за тиждень — заключні 16 рядків цього вірша, який одразу зробив його відомим.
Проте саме останні рядки твору, що містять різкі випади проти вищого світу, звернули на себе увагу імператора Миколи I. При дворі вірш сприйняли як «заклик до революції». Наслідки були передбачувані: 18 лютого Лермонтова заарештували й незабаром перевели в чині прапорщика Нижньогородського драгунського полку на Кавказ.
Заслання тривало до самої осені. Але сам Лермонтов уважав, що воно пішло йому тільки на користь.
Кавказькі теми й образи здобули широке відображення не лише в ліриці і поемах, романі «Герой нашого часу» (1838-1840), а й у численних замальовках та картинах М. Ю. Лермонтова.
Кавказьке заслання поета було скорочене завдяки клопотанням бабусі та впливових знайомих. Уже наступного 1838 р. він повернувся до Петербурга.
Там Лермонтов провів три з половиною роки. Це були роки його літературної слави. Його вважали справжнім спадкоємцем Пушкіна.
М. Ю. Лермонтов зблизився з редакцією журналу «Вітчизняні записки», який видавав А. Краєвський, і поступово долучився до середовища петербурзьких літераторів. Він одразу ж потрапив у пушкінське літературне коло, опублікував у «Сучаснику» поеми «Бородіно» і «Тамбовська скарбничиха».
Відвідує поетичні вечори, зустрічається з І. Тургенєвим, В. Бєлінським. Вірші Лермонтова почали регулярно з’являтися в пресі. Неабиякий успіх мала історична поема «Пісня про царя Івана Васильовича…».
До 1839 р. Лермонтов закінчив останню редакції поеми «Демон», 1839 р. створює поему «Мцирі». 1840 року виходить друком зібрання його віршів і роман «Герой нашого часу».
У лютому 1840 р. за дуель з Ернестом де Варантом, сином французького посла, Лермонтова було віддано до військового суду й згодом вислано на Кавказ до діючої армії. Як учасника тяжкого бою поблизу річки Валерік у Чечні його двічі представляли до нагород, але цар, не бажаючи полегшити долю поета, відхилив ці подання. У лютому 1841 р. Лермонтову дозволили коротку відпустку до столиці для побачення з Арсеньєвою, але невдовзі, сповнений похмурих передчуттів, він мусив знову вирушити до полку. В останні місяці життя поет створив свої найкращі вірші — «Батьківщина», «Бескет», «Суперечка», «Листок», «Ні, не тебе так палко я люблю.», «Пророк».
Повертаючись до полку, він затримався на лікуванні в П’ятигорську. Таємні недоброзичливці, що добре знали про ставлення до М. Ю. Лермонтова у вищих колах, сприяли розпалюванню сварки між ним та колишнім однокашником М. С. Мартиновим і не запобігли дуелі, яка закінчилася вбивством поета. Сталося це 15 липня 1841 року.
М. Ю. Лермонтова було поховано на міському кладовищі у П’ятигорську. Згодом його перевезли в с. Тархани й поховали в сімейному склепі Арсеньєвих.