Життєвий і творчий шлях Джорджа Байрона

Життєвий і творчий шлях

Джорджа Байрона

Джордж Ноел Ґордон Байрон народився в Лондоні 22 січня 1788 року у знатній, але збіднілій дворянській родині.

Поет належав до давнього англійського роду, а по лінії матері, уродженої Ґордон, був прямим нащадком короля Шотландії Якова І. його батько, який вів легковажне життя і змарнував залишки свого майна та посаг дружини, утік до Франції, рятуючись від кредиторів, де й помер, коли Джорджеві було три роки. Мати, майже позбавлена засобів до існування, відвезла сина на свою батьківщину в Абердин. 1798 року після смерті двоюрідного діда Байрон успадкував титул лорда й родовий маєток — Ньюстедське абатство. 1801 року Байрон вступив до аристократичної школи Харроу, а через чотири роки — до Кембриджського університету.

Уже в шкільні роки поет часто закохувався. Він плекав ніжну любов до своєї кузини Маргарет Паркер, присвятивши їй свої перші сердечні вірші, потім — до Мері Чаворт, яка жила неподалік від Ньюстеда. Особливо зворушливо Байрон передав свої страждання і кохання до неї в поемі «Сон» (1816).

У роки навчання в Кембриджському університеті почав захоплюватися Наполеоном. Будучи студентом, Байрон винаймав чудові кімнати, жив безтурботно, став справжнім модником. Байрон почувався одинаком серед представників тогочасної аристократії. Уже в ранніх віршах поета звучали мотиви розчарування й самотності. Дедалі гостріше відчувався конфлікт митця з офіційним англійським суспільством, причиною якого було те, що він поводився надто волелюбно, сміливо мислив і писав, надто гостро й безжально критикував світське життя.

У грудні 1806 р. Байрон видав першу збірку віршів, примірники якої, за порадою друга, вилучив із продажу й знищив. Обидва видання з’явилися без посилання на авторство. Уперше своїм іменем Байрон підписався під збіркою «Години дозвілля», яка побачила світ 1807 р. Рецензент одного літературного журналу взагалі не радив молодому поетові братися за літературу. Та й сам Байрон бачив себе передусім політиком, суспільним діячем, а вже потім — поетом. Хоча саме поезія стала головним тереном, де виявився його волелюбний, антитиранічний дух, його заперечення поневолення та насильства над людьми і народами, його любов до істини та справедливості.

1808 року Байрон отримав диплом і деякий час жив у своєму родовому маєтку. Коли досяг повноліття, посів законне місце в палаті лордів. Через кілька днів після присяги побачила світ поема «Англійські барди і шотландські оглядачі», якою автор нажив собі багато ворогів. Один із ображених, Томас Мур, послав Байронові виклик на дуель, котра не відбулася через те, що розпочалася дворічна середземноморська подорож поета. Він відвідав Іспанію, Албанію, Грецію, Турцію. Незабутнє враження у нього залишила природа Албанії, простота побуту, благородство й мужність її народу. Тут, в Албанії, було написано дві перші пісні поеми «Паломництво Чайльд Гарольда».

Лондонський період (1807-1816) — час непростої для Байрона романтичної слави, років успіху, що виявилося нелегким випробуванням. Залишитися собою, жити своїм життям повною мірою не вдалося. У 1812-1813 pp. відвідував виступи в палаті лордів, проте йому швидко «набридла парламентська комедія».

Слава прийшла до Байрона миттєво, одного чудового дня. Він так і сказав: «Одного ранку я прокинувся знаменитим». То був ранок 27 лютого 1812 року. Саме тоді поет виголосив у палаті лордів промову, у якій чітко сформулював своє політичне кредо. А наступного дня вийшли друком дві перші пісні поеми «Паломництво Чайльд Гарольда».

Шаленим успіхом користувався кожен із циклу поем, написаних 1813-1816 рр.,— «Гяур», «Корсар», «Абідоська наречена», «Лара», «Паризіна».

1815 року поет одружився з Аннабелою Мільбенк. Вона здавалася йому втіленням жіночої краси й високих духовних якостей. Незабаром виявилося, що Аннабела не здатна зрозуміти поривань свого чоловіка. Від самого початку молода дружина намагалася привернути Байрона до релігії, була проти його громадської діяльності.

Ліричним завершенням цього періоду життя Байрона були вірші до зведеної сестри Авґусти Лі: «Станси до Авґусти», «Послання до Авґусти». Байрон написав їх у Швейцарії, куди вирушив після розлучення з дружиною. Сестра була однією з небагатьох, хто не покинув поета.

Завдяки Байронові в європейській літературі утвердився новий поетичний жанр — станси.

Станси (у перекладі з фр. «строфа», «зупинка», «місцеположення») — у поезії XVIII-XIX ст. елегійний вірш невеликого обсягу (зазвичай чотири вірші чотиристопного ямбу) із обов’язковою паузою (крапкою) наприкінці кожної строфи. найбільш відомі станси Дж. Н. Ґ. Байрона, О. Пушкіна, М. Лермонтова.

Значною подією в житті поета стало знайомство з П. Б. Шеллі. Наприкінці року він залишив Швейцарію й переїхав до Венеції. В Італії розпочався найбільш плідний період його творчості: з’являється 4-та пісня поеми «Паломництво Чайльд Гарольда», «Скарга Тассо», «Ода до Венеції», «Пророцтво Данте». Саме в Італії Байрон почав писати містерії за біблійними темами — «Каїн», «Небо і земля», сатири — «Видіння суду», «Бронзовий вік», поеми — «Мазепа», «Острів», створив 16 пісень «Дон Жуана».

1823 року в Англії утворився комітет допомоги Греції, і поетові запропонували стати його представником, на що він з радістю погодився. Розпочалася бурхлива діяльність Байрона — командира одного з повстанських загонів і уславленого митця епохи. В останні роки життя він через брак часу писав мало. У Міссолунгі поет відсвяткував своє 36-річчя, відчуваючи (так колись напророкувала йому ворожка), що цей рік стане фатальним.

Саме там, на давній землі улюбленої ним Еллади, 19 квітня 1824 року він помер від лихоманки, не полишивши своєї бойової посади.

Останніми словами, які злетіли з його вуст, були: «Сестро моя! дитя моє!.. бідна Греціє!.. я віддав їй час, маєтності, здоров’я!.. тепер віддаю і життя!..» Уся Європа була стурбована трагічною звісткою. Греція вшанувала поета, як у давнину вшановувала еллінських героїв. За наказом Маврокордато було оголошено 21-денний національний траур. Серце Байрона спочиває у Греції, а прах — на батьківщині, неподалік родового Ньюстедського замку.